Джон Фаулз - Маг

Джоджо завжди була врівноважена й вдячна за найменшу дрібничку, як ото старий кундель за кістку. До всього терпляча, ні на що не ображалася й не зважала на дурниці. Я не хотів говорити про Алісон, і Джоджо, либонь, уже й не вірила, що є на світі така дівчина. Спокійно, як у неї повелося, взяла до відома те, що я «троха пришиблений».

Якось у жовтні я відчув, що навряд чи засну, й запропонував гайнути машиною куди хоч, на її вибір, аби тільки до ранку повернутися. Трохи поміркувавши, Джоджо бозна-чому вибрала Стоунгендж.

Отож ми приїхали туди й о третій ночі ходили поміж величезних непривітних менгірів [281] Величезний подовгастий камінь, поставлений вертикально. Належить до мегалітичних споруд, зокрема й Стоунгенджу (1900–1400 рр. до н. е.) — давнього храму-обсерваторії, розміщеного біля міста Солсбері. . Дув пронизливий вітер, над нами сунули залиті місячним світлом перисті хмари, схожі на водорості. Змерзнувши, ми забралися в машину й підкріпилися шоколадом. Переді мною маячило її обличчя. Тільки й видно було, що шпарини очей і губи, розтягнені в наївній усмішці.

— Чому всміхаєшся, Джоджо?

— Бо я щаслива.

— Не втомилася?

— Нє.

Нахилившись, я цмокнув її в скроню. Перед тим ні разу не цілував її, а тепер, зробивши це, зразу ж крутнув ключем запалювання. Невдовзі вона заснула й помалу сповзла мені на плече. Видавалася п’ятнадцятирічною, не більш. Час від часу до мого носа долітав душок давно не митого волосся Джоджо. Я почував до неї майже те саме, що й до Кемп, — велику щиру приязнь. Ані дрібки похоті.

Через кілька днів ми пішли на вечірній кіносеанс. З нами була Кемп. Вона вважала, що в мене не всі вдома, таж сплю з такою бридкою мавпою, а я ані не гадав тлумачити, як воно є насправді. Втім, моя господиня була рада, що принаймні з сексом у мене складається як у людей. Повернувшись, ми засіли в її «студії» й попивали какао та рештки по пляшці рому. Десь о першій годині Кемп спровадила нас. Їй хотілося спати. Мені теж. Ми з Джоджо зупинилися в підворітті. Вперше за всю осінь випала по-зимовому холодна ніч, та ще й лило як із відра. Ми подивилися на вулицю.

— Ніку, я заночую в тебе. Положуся в кріслі.

— Ні. Відвезу тебе додому. Підожди-но. Зараз піджену авто.

Машина стояла, як завжди, в бічній вуличці. Примудрившись завести мотор, я рушив із місця. Недалеко від’їхав, переднє колесо спустило. Вибравшись із машини під дощ, я зиркнув на шину, лайнувся й відчинив багажник. Там не було помпи. Востаннє я нею користувався днів десять тому. Ось за той час її й поцупили. Я торохнув накривкою й кинувся до підворіття.

— Джоджо, не зможу тебе відвезти. Послухай, у мене ж нема де приткнутися.

— Нє. В тебе дуже файно.

— Спасибі за комплімент.

— Ніку, не грай вар’ята. Я передрімаю у твоїм старім фотелі.

Я подумав був, чи не варто було б розбудити Кемп. Але зразу ж відмовився від такої думки, уявивши, як вона лаятиметься. Ми зійшли вгору сходами, проминули порожню кравецьку майстерню й увійшли до мого помешкання.

— Джоджо, лягай у ліжко. А я вже тут перебуду.

Витерши носа пальцем, вона кивнула й рушила до ванної. Повернувшись, вклалася на незастеленому ліжку й накрилася своєю благенькою курткою. У глибині серця я сердився на неї, бо ж утомився, а лягти нема де. Що ж, довелося зсунути докупи два стільці й якось вмоститися на них. Минуло п’ять хвилин. У дверях з’явилася Джоджо.

— Ніку.

— Га?

— Ходи сюда.

— Куди?

— Сам знаєш.

— Не знаю.

Вона стояла й мовчала. За звичкою, міркувала, перш ніж щось сказати.

— Я хочу, щоб ти прийшов до мене.

Дивовижа. Досі ця дівчина ні разу не вжила дієслова «хотіти» в першій особі.

— Ми ж друзяки. Не годиться нам з тобою до ліжка.

— Ми тілько покуняємо разом.

— Ні.

— Один разок.

— Ні.

Вона стояла на порозі, товстунка у джинсах і синьому жакеті, — темна пляма безмовного докору. У світлі вуличного ліхтаря її постать кинула потворну тінь, на чорному тлі дверної пройми вирізьбилося обличчя. Схоже на Мункову [282] Едвард Мунк (1863–1944), норвезький маляр і графік. Його творчості характерні мотиви самотности, тривоги й смерти. Відомий передусім своїм твором «Крик» (1893). літографію під назвою чи то «Ревнощі», чи то «Заздрість», чи то «Невинність».

— Мені дуже зимно.

— То залізь під ковдру.

Побарившись, Джоджо поволоклася до ліжка. Минуло ще п’ять хвилин. У мене затерпла шия.

— Я вже лягла. Ніку, міг-бись положитися коло мене, на покривалі. — Я зачерпнув повітря. — Чуєш?