— А якби я купив тобі квиток…
Але вона зразу ж труснула головою.
Залягла тиша. Я розмірковував про те, що, загалом узявши, є тільки одна істина, одна мораль, один гріх і один злочин. Прощаючись зі мною, Лілі де Сейтас сформулювала цю думку іншими словами. Я гадав, що йдеться про моє минуле, що це коментар до моєї притчі про різника. А тепер утямив, що йшлося про моє майбутнє.
Історія витіснила з нашого життя десять біблійних заповідей. Для мене вони нічого не значили, були хіба що засадами пристосування в житті. А тепер, сидячи у спальні й споглядаючи відблиск вогню на одвірку, я нарешті відчув силу цієї найвищої заповіді — квінтесенції усіх десяти. Утямив, що мушу вибрати її за основу життя, що кожного дня робитиму такий вибір, а проте не додержуватиму її. Кончіс говорив про поворотні миті, коли зустрічаєшся зі своєю прийдешністю. А тепер я збагнув, що ця заповідь пов’язана з Алісон, з моїм вибором цієї дівчини — конечним і щоденним. Зрілість схожа на льодяну гору. Я стояв біля підніжжя цієї величезної брили — незбутнього й нездоланного «Не терзай ближнього свого всує».
— Ніку, дай пакнути.
Я приніс сигарету. Джоджо курила, раз у раз освітлюючи свої рум’яні щоки, й спостерігала мене. Я взяв її за руку.
— Про що думаєш, Джоджо?
— А якщо вона…
— Не повернеться?
— Так.
— Тоді одружуся з тобою.
— Бреши на здоровля.
— І ти народиш цілий виводок товстеньких діточок з пухкими щічками й мавпячою усмішкою.
— Ой, потворо ти жорстока.
Джоджо дивилася на мене. Мовчання. Пітьма. Обманута, даремна ніжність. Згадалося, як торік у жовтні ми разом з Алісон провели ніч у квартирі на вулиці Бейкер-стрит. Пам’ять просто й відверто сказала, що відтоді я дуже змінився.
— Колись вийдеш заміж за когось кращого, ніж я.
— Вона подібна до мене?
— Так.
— Знову мене дуриш.
— Ви подібні в тому, що… не такі, як усі.
— Всі люди різні.
Я підійшов до газового лічильника, вкинув у нього шилінґ і спинився на порозі спальні.
— Тобі, Джоджо, треба жити під містом. Або працювати на фабриці. Або ходити до школи. Або обідати в посольстві.
За вікном завив юстонський поїзд. Він їхав на північ.
Вона відвернулася й згасила сигарету.
— Хтіла-бим бути красунею.
Джоджо підтягла ковдру до підборіддя. Ніби ховаючи свою непривабливість.
— Врода — це щось на зразок додатка, доважка. Як обгортка подарунка. Але не сам подарунок.
Довга мовчанка. Милосердна брехня. Підстелена солома, щоб менш боліло від падіння.
— Ти забудеш за мене.
— Не забуду. Завжди пам’ятатиму.
— Може, хоть зрідка згадаєш, — позіхнула вона. — А я тебе запам’ятаю. — І за хвилину-дві додала таким тоном, ніби дійсність минулася, стала дитячим сном: — У цій старій засмердженій Англії.
Я заснув десь після шостої й кілька разів прокидався. Допіру об одинадцятій постановив стати віч-на-віч із білим днем. Зайшов до спальні. По Джоджо й слід прохолов. Я заглянув у кухню, що правила також ванною. На дзеркалі стояв набазґраний змилком напис: «Цьом-цьом-цьом. Бувай здоров. Джоджо». Вона вислизла з мого життя так само легко, як і вслизла. На кухонному столі лежала помпа.
Знизу долинало торохтіння швейних машинок, жіночі голоси й занудна мелодійка з радіоприймача. А я був один на весь поверх.
Чекання. Вічне чекання.
Спершись на стару дерев’яну сушарку, я запивав відсиріле печиво розчинною кавою. Як завжди, забув купити хліба. Я втупився в порожню пачку з-під вівсяних пластівців. На ній зображено до нудоти щасливу «середньостатистичну» сімеєчку за сніданком. Жвавий засмаглий татусь, приваблива молоденька мамця, синочок і донечка — рай земний. Подумки я сплюнув. Утім, мабуть-таки, криється якась життєва правда, якийсь потяг до порядку та гармонії за цим боягузливо-підленьким старанням бути як усі, за егоїстичним прагненням, щоб хтось прав тобі білизну й пришивав ґудзики, варив щось їстівне, задовольняв твою похіть і забезпечував тяглість твого роду.
Я зготував ще одну чашку кави й спом’янув лихим словом Алісон, оту кляту сучку. З якого це дива я мушу її дожидатися? І то де — в Лондоні! Таж тут на одиницю площі припадає більше легких на підмову дівчат, ніж у будь-якому іншому європейському місті. Сюди ж цілими зграями злітаються непосидливі красунечки, аби їх хапали й роздягали, аби вранці доводилося прокидатися в ліжку якогось незнайомця…
А тут ще й Джоджо — остання з черги людина на світі, яку я хотів би скривдити. Та це все одно, що кόпнути голодного безпритульного пса по випнутих сухих ребрах.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу