Джон Фаулз - Маг

Мене раптово залила хвиля огиди до самого себе й образи на весь світ. Я завжди стояв скелею проти всіляких впливів, умовлянь та навіювань. А тепер розм’як і розплився. До свободи мені ген далеко, далі, ніж будь-коли.

Трохи додала мені духу думка — розпочати б нове життя без Алісон, пуститися в незнане… Самотнім, зате вільним. То було б навіть по-шляхетному, бо ж хоч що роблю, а виходить на одне — завдаю болю. Може б, так вирушити до Америки? До Південної Америки…

Свобода полягає в тому, щоб зробити остаточний вибір і згідно з ним рішуче діяти. Так було в Оксфорді, коли вільна воля й непогамований інстинкт запускали мене повз усі перепони в нове середовище. Треба заризикувати. Мушу вирватися з цієї почекальні.

Я походжав по кімнатах. Вони ніяк не могли надихнути на щось рішуче. Над каміном висів китайський таріль. Знову родина, лад і обов’язок. В’язниця. А на просторах сіре небо пливе під напором вітру й проливається дощем. Обвівши оком Шарлотт-стрит, я вирішив випровадитися звідси, і то негайно, зараз же. Аби довести собі, що я ще здатен рухатися й змагатися, що я вільний.

Я зійшов до Кемп. Вона холодно вислухала цю новину від мене. Либонь, знала, що сталося між мною і Джоджо. Дуже вже помітно в очах Кемп зблисло презирство, коли вона відмахнулася від моїх виправдань. Мовляв, хочу винайняти будиночок за містом і писати там книжку.

— А Джоджо з собою візьмеш?

— Ні. Ми вирішили розійтися.

— Це ти вирішив.

Атож, Кемп усе знає.

— Гаразд. Хай буде, що я.

— Я наперед знала, що тобі набридне моя собача буда.

— Не мели дурниць.

— Бозна-чому ти підчепив цю нещасну мавпочку, а коли вона вклепалася в тебе по вуха, поводишся воістину по-джентльменськи. Проганяєш її на всі чотири вітри.

— Послухай…

— Не заговорюй мені зубів, хлопче. — Вона сиділа переді мною, незворушна й невблаганна. — Вимітайся звідси. Втікай додому.

— Господи, та в мене ні кола ні двора.

— Є в тебе кілок. Є й двір. Його звуть буржуазією.

— Дай спокій з тими дурницями.

— Я вже сто разів таке бачила. Паничик раптом утямив, що ми теж люди. І з прикрої несподіванки напудив у штани, — сказала вона і зневажливо, зверхньо докинула: — Не твоя вина. Ти жертва діалектичних процесів.

— А ти нестерпна стара…

— Йди до сраки!

Кемп відвернулася, ніби їй наплювати. Ніби весь світ, як ось ця «студія», — суцільний розгардіяш, просяклий невдачами та провалами, і в ньому нема як панькатися зі мною, бо всі сили витрачаються на виживання. Геть скисла, матінка Кураж [283] Персонаж п’єси Бертольда Брехта «Матінка Кураж і її діти», мужня й енергійна жінка. підійшла до мольберта й стала марудити з фарбами та пензлями.

Я вийшов. Не встиг вибратися на другий поверх — вона стала на порозі й гаркнула мені навздогін:

— Послухай-но, самозакоханий гівнюку! — Я обернувся. — Знаєш, що тепер буде з тою нещасною дитиною? Піде на панель! А чи знаєш, хто в цьому винен? — Її вказівний палець, як дуло пістолета, вицілив у мене звинувачення. — Не хто, як святий Ніколас Ерфе, есквайр.

Останнє слово прозвучало так, що видалося найбруднішою лайкою. Ошпаривши мене оком, Кемп крутнулась, ступила крок у майстерню й торохнула дверима за собою. Еге ж бо, нікуди не дінешся. Як не схрумає тебе Сцілла — себто Лілі де Сейтас, то глитне Харібда — себто Кемп.

Пройнятий холодною люттю, я заходився пакувати манатки. Захопившись уявною суперечкою, в якій нещадно громив Кемп, я недбало зняв підвішений над каміном таріль. Він вислизнув із пальців, ударився об край газового пальника й упав на під.

Я втупився у дві рівні половинки, що розлетілися на боки. Опустився на коліна. Кусав губи, щоб не заридати. Стояв навколішки, тримав осколки. Навіть не пробував скласти їх докупи. Навіть не рушився, коли від сходів долинув звук кроків Кемп. Вона ввійшла, а я й далі клячав. Не знаю, що вона хотіла сказати. Змовчала, побачивши моє обличчя.

Я показав їй осколки. Ось моє життя, ось моє минуле й майбутнє. Ніхто не зможе стулити докупи те, що розбилося. Ані королівська кіннота, ані королівська рать… [284] Натяк на Хитунка-Бовтунка (Хитуна-Бовтуна, Шалама-Балама у перекладах відповідно Миколи Лукаша та Валентина Корнієнка) — персонажа казки Льюїса Керролла «Аліса в Країні Див»: Хитунко-Бовтунко на мурі сидів, Та гепнувся так, що розбився напів. І вся королівська кіннота, І вся королівськая рать Не може сердегу докупи зібрать.

Кемп довго мовчала, споглядаючи недопаковану валізу, звалище книжок і паперів на столі. Самозакоханий гівнюк, розбитий горем різник клячить перед каміном.