— Сили небесні, — проказала вона. — У твоєму віці…
Отож я залишився жити в Кемп.
Крихта надії, сама можливість якось існувати — цього цілком досить, щоб забезпечити прийдешність антигероя. Покинь цього героя, підказує наше двадцяте сторіччя, покинь там, де завжди перебуває людство, — на роздоріжжі, перед вічним вибором: або втратити все набуте, або наростити його на якусь дещицю. Дай героєві вижити, але не став дороговказів, не обіцяй винагороди. Ми ж бо всі чекаємо, самотні в оселях, де ніколи не дзвонить телефон. Ми всі поодинці дожидаємося, коли ж нарешті повернеться ця дівчина, ця істина, цей кристал людяности, ця дійсність, заблудла в хащах ілюзій. І насамкінець кажемо: «Оте повернення — облуда, нічого більш».
У лабіринті немає осердя. Кінець — це тільки крапка в реченні, цяхкання ножиць. Бенедикт нарешті поцілував Беатріче [285] Персонажі комедії Шекспіра «Багато галасу з нічого».
. А що сталося за десять років? Що діялося в Ельсинорі [286] Данське місто з Кроноборґом — королівським замком, що його Шекспір вибрав місцем дії трагедії «Гамлет».
, коли надійшла весна?
Отже, ще десять днів. А те, що трапиться в наступні роки, оточене мовчанням, закутане в таємницю.
Минуло десять днів, за які ні разу не озвався телефон.
Натомість 31 жовтня, перед днем Усіх святих, Кемп потягла мене на пообідню прогулянку. Ця вельми незвична річ насторожила б мене, якби день не видався таким розкішним, з небом із нетутешньої весни, блакитним, як пелюстка дельфінію, з брунатними, янтарними й жовтогарячими кронами дерев, з нерухомим, наче вві сні, повітрям.
Тим паче, що Кемп помаленьку ставала мені нянькою. Цей процес вимагав щедрої компенсації — потоку лихослів’я і грубощів, тож форма наших стосунків цілковито суперечила їх змісту та вмісту. І ми зіпсували б геть усе, якби спробували висловити цей зміст і вміст, якби припинили вдавати, що навіть не здогадуємося про нього. Дивно, але таке вдавання видавалося неодмінним і незамінним складником нашої взаємної прив’язаности. Не признаючись одне одному в обопільній симпатії, кожне з нас керувалося делікатністю — запорукою і доказом цієї прив’язаности. За останні десять днів я трохи збадьорився — завдяки чи то старанням Кемп, чи то наслідкам зустрічей із Джоджо, хоч і не янголицею, а однак волею випадку зісланою мені зі світу янголів. А може, я попросту відчув, що можу чекати довше, ніж досі гадав. Чи так, чи сяк, а в мені щось та й змінилося. Я й далі був мішенню, однак уже не тією, що раніше. У мені визрівала Кончісова правда, вистрелена багатьма кулями, особливо ж тією, що втілилась у Лілі. Я помалу вчився усміхатися, причому вкладати в усмішку те саме, що й Кончіс. Еге ж, можна переймати й приймати, та не прощати. Можна багато чого вирішувати, але сидіти склавши руки.
Ми подалися на північ — перетнули Юстон-роуд й рушили кільцевою вулицею Аутер-Серкл, поки дійшли до входу в Риджентс-парк. Кемп одяглась у чорні кльоші й засмальцьований старий светр. Згаслий недокурок у її роті застерігав свіже повітря, що недовго воно потраплятиме в легені.
У парку простягалися зелені моріжки. Тут роїлося від людей — закоханих, сімейних і самотніх. Ті гуляли з псами. Барви приємно пом’якшувала ледь помітна імла, як на приморських пейзажах Будена [287] Ежен Буден (1824–1898) — французький художник. Писав поетичні пейзажі (переважно побережжя Бретані й Нормандії, часто з людьми на пляжі). Йому характерна тонка фіксація повітря, хмар і хвиль.
.
Ми проходжалися, із замилуванням споглядаючи качок. Натомість хокеїстів — із погордою.
— Ніку, хлопче мій, — сказала Кемп, — я б лигнула нашого, національного напою.
Ці слова теж мали б мене насторожити. Адже її патлаті однодумці п’ють тільки каву.
Отож ми зайшли до чайного павільйону, вистояли в черзі й знайшли два вільні стільці.
Кемп відлучилася на хвилинку. Я вийняв із кишені книжку. Парочка, що сиділа за нашим столиком, вийшла. Гармидер, метушня, дешеві страви, довга низка замовників біля шинквасу. Мабуть, у жіночому туалеті теж черга. Я занурився в читання.
Та ось — на стільці за моїм столиком, навскіс від мене…
Так спокійно, так просто.
Вона дивилася не на мене — на скатертину. Я озирнувся, шукаючи поглядом Кемп. Однак уже був певен, що Кемп подалася додому.
Вона мовчала. Вичікувала.
Весь час я сподівався ефектного виходу на сцену, загадкового телефонного дзвінка, сходження — може, й у прямому розумінні — до якогось новітнього Тартару. Тепер же, дивлячись на неї, не можу й слова мовити. Алісон ховає очі, а я тямлю, що тільки так вона могла повернутися — вигулькнути в банальній сцені, у звичному лондонському шарварку, в сіренькій дійсності — нехитрій і прісній, як хліб. Їй дали роль Дійсности, і виконання було відповідне, хоча й з якимсь відтінком вищости, відчужености, в аурі іншого світу. Не в натовпі, а на його тлі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу