Джон Фаулз - Маг

— Я зазнав шоку. Розгубився. Бога ради…

Я доторкнувся до неї, поклав руку на плече, але Алісон скинула її. Все одно мені довелося присунутися ближче, бо інакше не розчув би сказаного.

— Бути з тобою наодинці — це все одно, що прийти до когось і безперестанку просити: «Муч мене, катуй. Влаштуй мені пекло». Бо ж…

— Алісон.

— Ага, тепер ти милий. Дуже миленький. Милішого не придумаєш. Отаким будеш тиждень, місяць. А тоді — знову все спочатку.

Вона не плакала — я заглянув їй в обличчя. Здогадувався, що вона грає роль і водночас не грає. Мабуть, наперед приготувала цей текст, а однак промовляє щиро.

— Ти ж усе одно повертаєшся до Австралії…

Я сказав це легким, зовсім не іронічним тоном, однак Алісон кинула такий нищівний погляд, ніби почула якісь грубощі. А ще смикнуло мене в той мент усміхнутися й простягти руку. Враз Алісон зірвалася з лавки, перетнула алейку й вийшла на ґазон за деревами. Ступила кілька кроків по траві — й раптом спинилася.

Цілком природний відрух. Ось тільки його сценічне втілення не дуже переконливе, особливо ця раптова зупинка. В якійсь дивній позі завмерла Алісон. А перед тим рушила в незвичному напрямку — ось так навпростець… і тут мене осінило. Таж ґазон простягається на чверть милі, аж до межі парку. А далі височіють фасади Камберленд-Террейс із розкішними статуями та вишуканими вікнами періоду Реґентства [288] 1811–1820 роки, коли реґентом був Ґеорґ, принц Валлійський. Відтак він став королем Ґеорґом IV. .

Низки вікон, лави античних богів. Своєрідний бельетаж, звідти видно весь парк як на долоні. Натомість із мого місця видно явні докази співучасти Алісон у ганебній грі. Вона виманила мене з павільйону, вибрала відповідну лавочку, а тепер стоїть на видноті й вичікує. Годі, це вже занадто.

Я підійшов до неї й затулив собою великопанські будинки. Алісон потупилася. Простенька роль — скриви-но личенько й доведи себе до слізоньок. Наразі їх немає.

— Послухай-но, Алісон. Я знаю, хто й звідки за нами стежить. Знаю, чому ми тут опинились. Отже, по-перше. Я сів на мілину. Не маю й не матиму доброї роботи. Перед тобою стоїть одна з найгірших кандидатур на жениха в Лондоні. По-друге. Якби тепер на алейці з’явилася Лілі й поманила мене пальцем… Не знаю, як би я повівся. Хочу, щоб ти затямила: не знаю й ніколи не знатиму. Раз уже на те пішло, то май на увазі, що вона не просто собі Лілі, а зразок розлучниці. — Я зробив паузу. — І по-третє. Я далеко не ідеал у постелі. В Афінах ти дуже люб’язно повідомила мене про це.

— Такого я не казала.

Задивившись на маківку Алісон, я відчував спиною порожні погляди вікон і білокам’яних богів Камберленд-Террейс.

— По-четверте. Колись Кончіс сказав мені одну мудру річ. Про чоловіків і жінок. Ми бачимо речі зокрема, натомість жінки — залежність, зв’язок між речами. Гаразд. Ти завжди відчувала те, що… як би це назвати… було між нами. Те, що пов’язувало нас. А я не відчував. Можу запропонувати тобі одне-єдине — надію, що колись і я це відчуватиму.

— Чи можна мені вставити слово?

— Не можна. Вибирай. І то вже. Або я, або вони. Але остаточно.

— Ти не маєш права…

— Маю таке саме право, як ти тої ночі в пірейському готелі. Повне право. І на тій самій підставі.

— Це зовсім інші випадки.

— Такі самісінькі. Тобі перепала моя колишня роль. — Я тицьнув великим пальцем за плече, в бік хоромів на Камберленд-Террейс. — Вони можуть тобі запропонувати все що хоч. А я, як і ти тоді, — тільки одну-єдину річ. Не стану тебе звинувачувати, якщо ти повториш мою помилку — вибереш їхні розкоші, а не наше невідь-яке майбутнє. А вибрати мусиш. Тут, щоб вони бачили. І тепер.

Вона глянула на будинки, я теж обернувся. Облиті надвечірнім сонцем, вони променіли сяйвом — ясним, вишнім, милостивим олімпійським еліксиром, який часом забарвлює хмари влітку.

— Я повертаюся до Австралії, — відказала Алісон таким тоном, ніби зрікалась і мене, і їх.

Між нами неначе пролягла прірва — бездонна, але така вузька, що її можна подолати, ступивши один крок тут, на ґазоні. Я не зводив погляду з її обличчя, спотвореного впертістю й негнучкістю. Запахло димом багаття. Ярдів за сто від нас ішов сліпець — вільно й упевнено, як зрячий. Тільки білий ціпок свідчив про його каліцтво.

Я рушив до алеї, що вела до південної брами, до моєї оселі. Два кроки, чотири, шість. Десять.

— Ніко!

Вигук прозвучав владно й гостро. Ані натяку на примирення. Я спинився, повернув голову й ледве здобувся на те, щоб іти далі. Почувши, що Алісон біжить, не обертався, поки вона не догнала мене. Стала на відстані трьох-чотирьох кроків, трохи задихавшись. Еге, вона таки не обманювала. Справді повертається до Австралії. Якщо й не справжньої, то уявної — Австралії думок і почуттів, аби без мене провести в ній решту життя. А проте не може мені дозволити ось так просто відійти. Її очі налилися болем і люттю. Видно, що я їй нестерпний, як ніколи.