Джон Фаулз - Маг

Підступивши до неї, я звів пальця, як гнівний ментор.

— Ти так нічого й не навчилася. Досі граєш накинуту роль.

Алісон витримала мій жовчний погляд. У неї був такий самий.

— Я прийшла, бо сподівалася, що ти змінився.

Не знаю, чому я так повівся в наступну мить — не обдумано і не відрухово, не холоднокровно і не зопалу. Мною керувала потреба, і я не порушив заповіді. Моя рука сама розмахнулася й з усієї сили вимірила ляпаса. Застукана зненацька, Алісон заточилася, заблимала очима, а тоді помалу приклала долоню до щоки. Ми довго дивились одне одному у вічі — ошалілі й нажахані. Розтанув навколишній світ, ми падали в космічну порожнечу. Прірва хоч і вузька, та бездонна.

На доріжці, за спиною Алісон, зупинилося кілька осіб. З лавочки скочив якийсь чоловік. Індус сидів нерухомо й спостерігав нас. Алісон не відривала руки від обличчя, очі набігали сльозами — звичайно ж, від болю. Мабуть, трохи й від несподіванки.

Нарешті передо мною відкрилась істина, поки ми стояли й тремтіли, намацуючи щось певне між нашим минулим і майбутнім. У мить, коли розриву не дає перекинутися поєднанням лише дрібничка — ледь помітний порух, нерозумне непорозуміння, пам’ятлива пам’ять про колишню зраду.

Насправді за нами ніхто не стежить. Вікна сліпі, якими й видавалися. Театр порожній. Зрештою, його й немає. Вони натуркали Алісон, що це театр, і вона повірила, ну а я повірив їй. Мабуть, зробили це, щоб довести мене до крайности, востаннє дати доброї науки й піддати остаточному випробуванню… Мабуть, я, як ото герой «Астреї», мушу обернути кам’яними бовванами левів, однорогів, магів та інших міфічних монстрів.

Я перевів око з Алісон на далекі вікна й фасади, увінчані білими помпезними статуями. Цілком логічна кульмінація гри в бога. Вони здиміли, залишивши нас двох віч-на-віч. Я певен цього… але хіба можеш бути в чомусь твердо певним після всього, що сталося? Невже вони такі холодні, нелюдські… й позбавлені цікавости? Невже вони, сфальшувавши кості, виходять із гри?

Я подивився на алейку. Значно матеріальніші спостерігачі нашої сцени помалу розходилися. Їх уже не цікавив вияв банальної чоловічої брутальности, що обіцяв перерости у скандал. Алісон не рухалася. Не віднімала долоні від щоки, тільки голову опустила. Судомно зітхнула, втримуючись від плачу, а тоді ледь чутно озвалася уривчастим, розпачливим голосом, ніби сама з себе дивувалася.

— Ненавиджу тебе. Ненавиджу.

Я змовчав. Не пробував доторкнутися до неї. За якусь мить Алісон звела голову. На обличчі, як і в голосі, був вираз ненависти, страждання, вираз жіночого жалю, нагромадженого ще від створення світу. Та в сірих очах чаїлося щось інше, чого я досі ніколи не помічав (або ж помічав, та боявся усвідомити побачене), — відблиск сутности, що просвічував крізь ненависть, біль і сльози. Відрух завис у повітрі, розбитий кристал чекає нового життя. І все-таки Алісон знову проказала те саме — нищила побачене.

— Так, ненавиджу.

— То чому не відпускаєш мене?

Вона труснула похиленою головою так, ніби моє питання було геть нескромне.

— Сам знаєш чому.

— Не знаю.

— А я знаю. З першої миті, коли побачила тебе.

Я підійшов ближче. Вона затулила другу щоку, ніби боялася дістати ще одного ляпаса.

— Послухай, Алісон, я витлумачив це слово. Твоє слово. — Вона чекала, сховавши обличчя в долонях, ніби слухала вістку про непоправну втрату. — Ти ж не можеш ненавидіти того, хто перед тобою стоїть навколішки. Того, хто без тебе не людина — лишень півлюдини.

Схилена голова, затулене долонями лице.

Мовчить, не скаже ні слова, не простягне руки, не вийде із замороженого теперішнього часу. Все завмерло, зависло в очікуванні. Застигли пожовклі дерева, осіннє небо, безіменні люди. Дурненький дрізд завів весняної пісеньки на вербі край озерця. Зграя голубів понад дахами. Фраґменти свободи й випадку, втілена анаграма. Звідкись долітає їдкий димок спаленого листя.

Сras amet qui nunquam amavit

quique amavit сras amet [289] Нехай завтра пізнає кохання той, хто ніколи не кохав,і той, хто кохав, хай завтра пізнає кохання (лат.). (Вірш-рефрен з анонімної латинської поеми «Всенощна Венери», III–IV ст. до н. е.). .

Посвята з першого видання цієї книжки. (Тут і далі — примітки перекладача).

Артур-Едвард Вейт (1857–1942) — англійський християнський містик і окультист, співавтор карт таро Райдера — Вейта.