Джон Фаулз - Маг

То було наприкінці вересня, два тижні після моєї останньої зустрічі з Лілі де Сейтас. Смертельно знудившись самим собою, під вечір я пішов на старий фільм Рене Клера. Сів поруч якоїсь згорбленої постаті й став дивитися безсмертний «Солом’яний капелюшок». З сопіння й пошморгування носом постаті, ніби живцем узятої з творів Беккетта, я розпізнав, що вона жіночої статі. Минуло півгодини, моя сусідка повернула до мене голову й попросила прикурити. Я побачив каштановий чубчик, кущуваті брови на округлому обличчі без сліду косметики, пальці з брудними нігтями й недокурок. Коли в залі засвітилося й глядачі чекали наступного фільму, вона стала зі мною загравати — невміло, ба навіть жалюгідно. На ній були джинси, засмальцьований сірий светр із високим коміром і старезна чоловіча вовняна куртка. Ця дівчина відзначалася трьома химерними, зовсім не сексуальними принадами — широкою усмішкою від вуха до вуха, хрипким голосом із шотландським акцентом і такою зворушливою розхлябаністю, що я зразу розпізнав рідну душу, гідну пера новітнього Генрі Мейг’ю [280] Генрі Мейг’ю (1812–1887) — англійський журналіст, драматург, автор нарисових книжок про життя лондонської бідноти. . Ця усмішка видавалася неприродною, як на обличчі маріонетки, сіпаному ниткою. Скулившись, як цуценя, схожа на скривдженого товстунчика, дівчина безуспішно силкувалася витягти з мене, хто я, що я й де живу. І тут я піддався цій жаб’ячій усмішці. Був твердо певен, що наша зустріч не підлаштована, а отже, цілком безпечна, тож запропонував піти на каву.

Ми зайшли до бару. Я сказав, що зголоднів і добре було б замовити спаґеті. Спершу навідріз відмовившись від пригощення, за якусь хвилину моя супутниця призналася, що витратила останні гроші на кіно. А тоді накинулася на їжу, як збідований вовк на вівцю. Я повнився зворушенням, споглядаючи на безсловесне створіння.

Перекусивши, ми подалися до пабу. Місяців два тому вона приїхала з Ґлазґо, щоб студіювати мистецтво в Лондоні. Там лигалася з якимись богемними кельтськими марґіналами, а тут протирала штани в кафе й кінотеатрах: «колєґи троха помагают». Покінчила з мистецтвом ця навіки провінційна мандрьошка.

При ній я почувався дедалі спокійнішим за свою вірність і цнотливість. Мабуть, тому дуже скоро вподобав цю охриплу дівчину — потішну й своєрідну, ґротескно визбуту всіх ознак жіночности. Вона анітрохи не жаліла сама себе, й саме тому хотілося пожаліти її.

Я довіз її до Ноттинґ-гіллу, до самих дверей якогось пансіону. Вона, очевидно, гадала, що я чекаю запрошення ввійти. Даремно сподівалася.

— То ми вже не здибаємося?

— Чому ж… — Я глянув на її похнюплену постать. — Скільки тобі років?

— Двайцять один.

— Не заливай.

— Двайцять.

— Вісімнадцять?

— Йди до дідька. Мені вже поза двайцять.

— Я хотів би заручитися… — Вона пирхнула. — …твоєю допомогою, не подумай чогось іншого. Розумієш, я тепер чекаю на приїзд однієї особи… з Австралії. Добре було б, якби так хтось підтримував мені компанію ці два-три тижні. — Дівчина усміхнулася від вуха до вуха. — Я ж тобі роботу пропоную. В Лондоні є аґенції, що достачають кавалерів і дам для спільного проведення часу.

Вона досі усміхалася.

— Дуже й дуже ся тішу, що ти мені трафився.

— Розумій мене дослівно. Поки що ти валандаєшся без діла. Я теж. Нумо валандатись удвох… Я оплачуватиму всі витрати. Ніякого сексу. Тільки приятелювання.

Вона знизала плечима. А тоді вищирилася й потерла руки. Мовляв, на одну дурість більше чи менше — однаково.

Отож ми стали зустрічатися. Якщо за мною й далі стежать, то мали б якось на те відповісти. Цілком можливо, що перебіг подій прискориться.

Джоджо була дивна істота — лагідна, як дощ. Лондонський дощ, бо вона рідко бувала чистою. Не претензійна й не дріб’язкова, вона ідеально вписалася в роль, яку я їй призначив. Ми вешталися по кінотеатрах, барах і виставках. Інколи з ранку до вечора висиджували в мене. Але надвечір я відсилав її додому, до тієї комірчини. Бувало, ми годинами сиділи за столом, читаючи газети та журнали й не перекидаючись ані словом. Після семи днів знайомства здавалося, що воно триває сім років. Щотижня я платив Джоджо чотири фунти. Крім того, напрошувався оплатити їй комірне й купити щось із одягу. Вона відмовилася. Взяла тільки синій плетений жакет від Маркса і Спенсера. Вона чудово виконувала свій обов’язок — відлякувати від мене дівчат, а я віддячувався тим, що вділяв і їй частку маніякальної вірности, призначеної для Алісон.