— Але й досі вперто не хочете примиритися з самим собою — таким, яким ви могли б стати.
— Я не проти того, щоб уділяти мені науки. Йдеться про те, як саме її уділяють.
Завагавшись, вона знову кинула на мене оцінним оком, але її голос звучав уже не так безапеляційно.
— Знаю, Ніколасе, що на тій пародії судового процесу ви наслухалися жахливих речей про себе. Але ж суддею були ви самі. Якби про вас не було чого сказати, крім гидоти, ви б ухвалили зовсім інший вирок. Всі це розуміли, а передусім — мої дочки.
— Чому Лілі впустила мене в ліжко?
— На те була її воля. Її рішення.
— Це не відповідь.
— Мабуть, тому впустила, аби показати вам, що фізична насолода й моральна відповідальність — це зовсім різні речі.
Я згадав останні слова Лілі, сказані в постелі, й подумав, що й у мене теж є свій маленький секрет. Події тієї ночі не вкладалися в рамки наперед визначеного уроку, а якщо вони й були уроком, то не тільки для мене.
— Ніколасе, — повела далі де Сейтас, — якщо хтось захоче принаймні почасти відтворити таємничий промисел, що керує нашим життям, то цьому розумнику доведеться вийти поза рамки певних умовностей, придуманих саме для того, щоб уникнути промислу. Звісно, в повсякденному житті не варто переступати рамки. Вони — фікція, але потрібна й корисна. А гра в бога передбачає, що в дійсності все наше оточення — не що інше, як фікція, ілюзія. І немає такої ілюзії, без якої не можна було б обійтися… Щось я в дуже вже глибокі матерії поринула, — усміхнулася моя співрозмовниця.
Я відповів їй блідою усмішкою.
— Але ви ще не так глибоко добралися, щоб пояснити, чому вибрали саме мене.
— Головний принцип буття — випадок. Моріс каже, що ніхто цього не ставить під сумнів. На рівні атомів і молекул світом править чиста випадковість. Звичайно, ми всі плекаємо ілюзію, що це не так.
— Але наступного літа ви трохи покеруєте випадковістю?
— Навряд. Хто зможе передбачити, як поведеться цей молодик?
— А що сталося б, якби я привіз Алісон на острів? Раз мені таке запропонували.
— Можу вас запевнити в одному. Моріс зразу розпізнав би, що немає жодної потреби випробовувати її щирість і порядність.
Я глянув під ноги.
— Чи знає вона про…
— Знає нашу мету. А подробиці… ні.
— І вона зразу згодилася?
— На те, щоб інсценувати самогубство, — не зразу, та й то з умовою, що невдовзі ви довідаєтеся правду.
Я навмисно витримав паузу.
— Чи сказали ви Алісон, що я хочу з нею побачитися?
— Їй відома моя думка про це бажання.
— Гадаєте, що мене вже не варто й до уваги брати?
— Якщо ставитимете нерозумні запитання, то так і гадатиму.
Я креслив виделочкою візерунки на скатертині. Хотів справити враження опанованого й не переконаного.
— А що ви самі, пані де Сейтас, зазнали цього першого року на острові?
— У мене було бажання допомагати Морісові… Все почалось одного вихідного дня, а точніше — довгої ночі, яку ми з Морісом провели в розмові про чуття провини. Після смерти мого дядька виявилося, що я і Білл добряче розбагатіли. І зазнали того, що тепер називається психотравмою. Отож побалакали на цю тему з Морісом. Під час розмови випало… не раз стрибати через прірви та провалля та прокладати через них мости. Мені здається… мабуть, вам теж, що ось так приходять осяяння й відкриття. Раптово. У цілості. І відтоді мусиш досліджувати їх до решти.
— Так само, як і жертв цих відкриттів?
— Ніколасе, ми ніколи не знаємо наперед, вдасться чи не вдасться. Пізнавши нашу таємницю, ви стали чимсь на зразок радіоактивної речовини. Сподіваємося, що не почнеться ланцюгова реакція. Але ми цього не певні. — Де Сейтас опустила очі. — Один чоловік… десь у такому становищі, як ваше… сказав мені, що я схожа на ставок, у який кортить кинути камінь. У подібних випадках я далеко не така спокійна, як могло б видатися збоку.
— Гадаю, в таких випадках ви дуже спритно маніпулюєте цими невдахами.
— Туше! Ви поклали мене на лопатки, — вклонилася вона. — Наступного тижня від’їжджаю. Як завжди, у вересні, коли не треба пильнувати дітей. Я нічого не приховую. Роблю це щороку.
— Їдете до нього?
— Так.
Між нами зависло щось схоже на її мовчазні перепросини. Ця жінка відчула, що на мене хлинули заздрощі й я визнав їх природними. Бо ж пересвідчився, що скарб зв’язку двох людей і поділеної на двох долі — це дійсність, а не виплід моєї уяви.
Де Сейтас глянула на годинник.
— Ой леле! Шкода, мушу йти. Маю зустрітися з Ґунгільдою та Бенджі біля Кінґз-Кросс. Такі вже смаковиті ці тістечка…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу