Джон Фаулз - Маг

— Певна річ. У мене широкі погляди, не сумнівайтеся в тому. Я готовий на все. Завдяки вам.

Довгу мить я усміхався. Хотілося, щоб він затямив цю усмішку, красномовнішу від слів, яких не можна було мовити. Він звів руку, обернувся й рушив. Ступивши кілька кроків, зиркнув на годинника, перейшов на біг, а я подумки поставив свічку Джонові Левер’є.

Вона запізнилася на десять хвилин. Прудко підійшла до прилавка з листівками, біля якого я стояв. На її обличчі відображалася досада.

— Пробачте. Таксі повзло як черепаха.

Я потис простягнену руку Лілі де Сейтас. Як на жінку з півстоліттям за плечима, вона напрочуд добре збереглася. Виклично не носила капелюшка, вбралася з тонким смаком — біло-сірий костюм підкреслював її засмагу та ясні очі. Того похмурого ранку відвідувачі музею Вікторії і Альберта проти неї видавалися тьмяніші, ніж були насправді.

— По-ідіотському невідповідне місце для зустрічі я призначила. Ви не сердитеся?

— Анітрохи.

— Днями я купила таріль вісімнадцятого сторіччя. Тут чудові експерти. Оцінювання триватиме недовго.

В музеї вона добре орієнтувалася — зразу ж попровадила мене до ліфтів. Довелося почекати.

Вона усміхалась. Ця кланова усмішка вициганювала в мене те, чого я досі не був готовий дати. Аби і їй догодити, і свою гідність уберегти, я запасся добрим десятком підхожих фраз, а тепер усі вони видалися недоречними. Ото побачив, як квапиться де Сейтас, й відчув, що відбираю в неї час, перебиваю діловий, напружений день.

— У вівторок я зустрівся з Джоном Бріґґзом, — бовкнув я.

— Цікаво. Я з ним не знайома.

Сказано таким тоном, ніби йшлося про нового вікарія. Приїхав ліфт, ми ввійшли в кабіну.

— Я розказав йому все, що знав. Все про віллу «Бурані» й про її несподіванки.

— Ми наперед знали, що ви це зробите. Тому й послали його до вас.

Ми блідо усміхнулись одне одному. Запала напружена тиша.

— А я міг би й розказати.

— Так. — Ліфт зупинився. Ми вийшли на поверху з виставкою меблів. — Так. Могли б.

— Мабуть, мене захотіли перевірити, — припустив я.

— Перевірка тут зайва.

— Щось ви надто вже впевнені в цьому.

Де Сейтас глянула на мене широко розкритими очима — так само, як тоді, коли простягла копію листа від Невінсона. Ми дійшли до кінця ґалереї й стали під дверима з написом «Відділ кераміки». Моя супутниця натиснула на кнопку дзвінка.

— Здається, ми почали не з того боку, — зауважив я.

Вона опустила очі.

— Так. Спробуємо ще раз? Почекайте хвилинку, будь ласка.

Двері відчинилися, її впустили. Все діялося похапцем і шарпано, ця жінка не давала мені зосередитися. Перш ніж увійти, вона кинула погляд — немовби перепрошення. Наче боялася, що я втечу.

Повернулася за якихось дві хвилини.

— Все гаразд? — поцікавився я.

— Так. Як я й гадала. Це Боу [279] Відома майстерня китайського фарфору в Ессексі. .

— Отже, ви не в усьому покладаєтеся на інтуїцію?

Де Сейтас кинула на мене веселим оком.

— Якби тут був відділ молодиків…

— То ви б почепили на мене етикетку й поставили на полицю?

Вона знову всміхнулась і окинула поглядом залу.

— Мені не дуже-то подобаються музеї. Особливо ті, що захрясли у старих ідеях та поняттях. — Вона рушила з місця. — Експерти сказали, що в експозиції є подібний таріль. Он там.

Ми потрапили до довгої безлюдної ґалереї з порцеляною. Я почав підозрівати, що ця сцена розігрується за сценарієм. Жінка зразу ж рушила до однієї з вітрин, вийняла таріль із кошичка й, помалу пройшовши повз розставлене начиння, знайшла майже такого самого, блакитно-білого. Я наблизився до неї.

— Ось він.

Порівнявши тарелі, вона недбало загорнула свого власного в цигарковий папір і несподівано простягла мені.

— Це вам.

— Але ж…

— Прошу вас. — Не зважала на те, що я мало не образився. — Його купили ми з Алісон. Тобто Алісон була зі мною, коли я купила цю річ.

Де Сейтас м’яко, але рішуче всунула таріль у мої руки. Розгубившись, я розгорнув подарунок і втупився в наївно намальованого китайця з жінкою і двома дітьми — вічні допотопні скам’янілості. Чомусь на гадку спали селяни на палубі, розбурхане море й нічний вітер.

— Вам, пане Ерфе, варто було б навчитися, як поводитися з крихкими й тендітними предметами. Зокрема, з набагато ціннішими, ніж цей таріль.

Я не відривав очей від синіх фігурок.

— Саме тому я й попросив вас зустрітися зі мною.

Ми подивились одне одному в очі. Я вперше відчув, що мене не тільки оцінюють.