Джон Фаулз - Маг

Бавлячись ніжкою свого келишка, я міркував. Якраз навпаки — залучили, і то завдяки ось цьому нетямі, що сидить поряд мене. «Джун» сама призналася, що торік вони прорахувалися й мусили відмовитися від продовження. Лисиці забракло хитрости, й полювання обірвалося на самому початку. Кончіс сказав, що мене вибрали для участи в маскараді чисто випадково. Я принаймні виправдав довіру.

— Отже, ти сміявся останнім? — усміхнувся я Мітфорду.

— Така вже в мене звичка, старий. Відповідна до мого характеру.

— Але навіщо їм це здалося? Гаразд, ти їм не сподобався… У такому разі треба було зразу ж тебе спровадити.

— Всі ці балачки про хрещених дочок — брехня й дурня. Це першокласні проститутки. Ота Жулі говорила такою мовою, що годі сумніватися. А як вони дивляться… З натяком, із заохотою. — Мітфорд зиркнув на мене. — На такий бордель часто натрапиш у Середземномор’ї, особливо у Східному. Я не вперше на таке наткнувся.

— Хочеш сказати…

— Скажу навпростець. Багатій Кончіс сам уже не може того… але, мабуть, має втіху, підглядаючи, як інші цим ділом забавляються.

Заблукавши в безконечному лабіринті відголосків, я знову крадькома глянув на Мітфорда. Невже він…

— Але ж вони тобі нічого такого не пропонували?

— Натякали. Я вже потім зміркував, що це були натяки.

Він приніс ще дві чарки джину.

— Санді, ти мав би застерегти мене.

— Старий, я ж застеріг.

— Не дуже виразно.

— Знаєш, як поводився Ксан, Ксан Філдінґ, з парашутистами, яких скидали до нас, у Лефка-Орі? [276] Інакше — Білі гори. Гірський масив на Криті. Зразу ж посилав на завдання. Ніяких застережень і напучень. Казав одне-єдине: «Спостерігай і не лови ґав». Розумієш?

Мітфорд був мені прикрий не так своєю обмеженістю й підлістю, як тим, що я бачив у ньому карикатуру на самого себе, в якій випиналися мої вади. Ракова пухлина, яку я старанно ховав усередині, в нього росла зовні, на шкірі. За давньою хворобливою звичкою, я мав би запідозрити в ньому підсадну качку, призначену випробувати чи провчити мене, але не вірилося, що комусь вдалося б так переконливо зіграти роль самозакоханого бевзя, глухого геть до всього. Згадалася Лілі де Сейтас. Мабуть, бачить у мені те саме, що я в Мітфорді. Вáрвара.

Ми вийшли з «Мандраґори» на хідник.

— У жовтні поїду до Греції, — сказав Мітфорд.

— Ого.

— Влітку наступного року моя фірма має там організувати літні тури.

— Господи, тільки не те.

— Грекам це піде на користь. Виб’є їм із голови дурні ідеї.

Я глянув на людну вулицю Сохо.

— Сподіваюся, Зевс ударить тебе блискавицею, щойно приїдеш.

Він сприйняв мої слова як жарт.

— Епоха звичайної людини, старий. Сірої людини.

Він простягнув руку. Якби я знав прийоми, залюбки викрутив би її й жбурнув би Мітфорда через себе. Його темно-синя спина віддалялася до Шефтсбері-авеню. Вічний тріумфатор на війні, в якій перемагають переможені.

За кілька років з’ясувалося, що того дня він справді грав роль, хоча й не ту, якої я побоювався. Я натрапив на його ім’я в газеті. Мітфорда заарештували в Торкі за махлювання з емісійними чеками. Таке він виробляв по всій Англії, подаючи себе капітаном, кавалером орденів «За видатні заслуги» і «Воєнний хрест».

«Справді, — сказав обвинувач, — після поразки німців підсудний прибув до Греції, будучи у складі окупаційних британських військ, але він ніколи не брав участи в русі Опору». І далі: «Демобілізувавшись, Мітфорд невдовзі повернувся до Греції й дістав там посаду вчителя, подавши підроблені рекомендації. Його звільнили за професійну непридатність».

Надвечір цього самого дня я зателефонував до Мач-Гадема. Довго звучали гудки, й нарешті обізвалася Лілі де Сейтас. Вона захекалась.

— Динсфорд-гаус.

— Це я. Ніколас Ерфе.

— Привіт, — підкреслено байдуже сказала вона. — Вибачте, я була в саду.

— Мені треба з вами зустрітися.

Коротка пауза.

— Але я не скажу вам нічого нового.

— Все одно мені треба.

Запала тиша. Я відчував, що де Сейтас усміхається.

— Коли? — спитала вона.

Наcтупного ранку мене не було вдома. Повернувшись близько другої години, я знайшов засунуту під двері записку від Кемп: «Приходив якийсь янкі. Сказав, що має до Тебе пильну справу. Буде тут о четвертій».

Я зайшов до майстерні. Великим пальцем Кемп розмазувала тлусті черв’яки зеленого хрому поверх бурих умбрових ляпок на чорному тлі. Вона не терпіла, коли хтось відривав її від «малярської творчости».