Джон Фаулз - Маг

Я кинув на нього оком. Майнула гостра підозра. У лабіринті з’явилися нові відгалуження.

— Невже ніхто…

Мітфорд потер великий палець вказівним. Таким жестом у Греції позначають хабар.

— Ти так і не пояснив, що й до чого з тою почекальнею, — зауважив я.

— Так він назвав свою віллу. Чекання на смерть чи щось таке. Прибив до дерева табличку з написом. Не по-нашому, мовою отих жабоїдів. — Пальцем у повітрі він зобразив літери. — Salle d’attente.

— А чого ви не поділили?

— Нічого, старий. Не було що ділити.

— Не маніжся, — заохочувально усміхнувся я. — Я ж побував на острові.

Пригадалося, колись у Гемпширі я, ще дитина, сидів на вербовій гілці, навислій над струмком, і спостерігав, як батько ловить форель. Він це робив дуже делікатно. Закидав вудку так, щоб штучна наживка — буцімто справжня муха — лягала на воду легесенько, як пух чортополоху. Було видно обдурену форель, що знімається з дна. Пам’ятаю мить, коли рибина повагом підпливає й зависає над приманкою. Ця мить триває цілу вічність, дарує захват, спиняє серцебиття. І враз — удар хвостом, батько блискавично підсікає, шпулька торохтить і стрекоче.

— Старий, воно виїденого яйця не варте. Справді.

— Ради бога. Кажи, в чому річ.

— Дурня сталася. — О, риба клюнула. — Якось я пішов прогулятися. Чи то у травні, чи то в червні, вже й не пригадаю. Школа мені вже в печінках сиділа. Рушив до Муци скупатися. Ото спускаюся, знаєш, між дерев. І раптом бачу двох дівчаток. Мало не голі. Я відразу пішов у розвідку. Прямим курсом підрулюю до них, кажу щось по-грецьки, а вони відказують по-нашому. Виявилося, англійки. Розкішні дівчатка. Двійнята.

— Господи Ісусе, оце так-так. Піду ще принесу джину.

Стоячи біля шинквасу й чекаючи, поки наллють, я дивився на своє відображення в дзеркалі. Ледь помітно підморгнув сам собі.

— Сигія, — підніс чарку Мітфорд. — Уяви собі, пішов я в атаку. І тили забезпечив. Вивідав, що вони за одні. Хрещениці старого шкарбуна, господаря вілли. Найвищий світ, навчались у Швейцарії. Цяці-лялі. Приїхали сюди на літо, стариган буде радий познайомитися зі мною. Отож чом би нам не піти туди на чашку чаю. Гаразд. Прийшли. Знайомлюся зі старим. П’ємо чай.

Як і торік, Мітфорд мав звичку поводити підборіддям, ніби комірець тисне. Це щоб показати свою світськість.

— А той, як там його, вмів говорити по-англійському?

— Супер. Усе життя валандався по Європі. Вершки суспільства і все таке. Одна з тих близнючок не дуже мені годилася. Не на мій смак. То я й зосередив вогонь на другу. Гаразд, стариган і не та близнючка після чаю кудись щезли, а Джун, так її звали, повела мене подивитися на маєтність.

— Гарно тобі вдалося.

— До лобового зіткнення у нас із Джун наразі не дійшло, але я відчув, що вона на все готова. Знаєш, як воно на острові. Повний магазин патронів, а нема в кого стріляти.

— Саме так.

Він пригладив волосся на потилиці.

— Ото ж бо. Я помарширував до школи. Ніжне прощання. Запросила мене повечеряти в суботу. Минув тиждень — я там, у повному параді. І при всьому потрібному обладунку. П’ємо. Дівчатка — пальчики оближеш. А тоді ота друга, не Джун… — значуще, щоб підсилити напругу, глянув на мене Мітфорд. — Одне слово, напосілася на мене.

— Ісусе Христе.

— Я її зразу розкусив, з першого погляду. Одна з тих задрипаних інтелектуалок. Вдають із себе чортзна-що, а після чарки-другої джину тратять голову. Отож бачу, смаленим пахне. Я ні в сих ні в тих. А та Жулі цапки стає проти мене. Спочатку я не зважав на те. Гадав, що просто зайвого хильнула. Може, в неї ще й місячні. І тут вона стала з мене кепкувати, причому геть по-дурному.

— Як саме?

— Ну… розумієш, передражнювала мене. Мій голос, мою мову. Дуже добре їй це вдавалося. А мені прикро до чортиків.

— Що ж вона говорила?

— Наговорила цілу купу гівна про пацифізм і атомну бомбу. Знаєш таких розумниць. А я з ними не лигаюся.

— Що ж на те решта людей за столом?

— Та вони й слова не писнули. Розгубилися по саме нікуди. Раптом Жулі стала викрикати розмаїті паскудства на мою адресу. Одне за одним. Як із ланцюга зірвалася. І почалася веремія. Джун кинулася до неї. Стариган вимахував руками, як підбита ворона крилами. Жулі вибігла. Сестра за нею. За столом залишилися тільки ми з цим дідом. Він мені торочить, що це сироти. Меле таке, що купи не тримається. Ніби виправдовує їх.

— Що ж це за паскудства вона викрикувала?

— Старий, я вже й не пригадаю. Їй наче скипидару під хвіст хлюпнули. — Мітфорд задумався. — Обізвала мене нациком.