Джон Фаулз - Маг

— Це дуже непроста історія, — сказав я.

— У мене весь день на те, щоб її збагнути.

Зненацька її обличчя за пеленою сизого диму видалося непроникним і загрозливим, як у слідчого на допиті. Я справді вподобав Кемп, але її цікавість обплутує мене, немов сітка рибу. Я схожий на химерного паразита, що може існувати тільки за вдалого збігу обставин, у якомусь нестійкому симбіозі. Помилились оті мудрагелі на судилищі, назвавши мене мисливцем на жінок. Насправді ж я можу знайти доступ до людства, до порядних стосунків, до щирих сердець тільки завдяки жінкам, які полюють на мене. У ролі жертви виступаю я, а не вони. На світі є тільки одна особа, з якою мені конче треба поговорити. Поки не дійшло до цієї розмови, я не здатен ані на крок просунутися вперед, снувати плани, розвиватися та вдосконалюватись як людина. Поти й кутатимусь у покривало своєї таємниці й загадки. Воно — мій єдиний товариш, який виручає й захищає.

— Іншим разом, Кемп. Не тепер.

Знизавши плечима, вона кинула на мене кам’яний погляд Сівілли — провість неминучого лиха.

За дверима гукнула бабуся, яка раз на два тижні прибирала сходи. У моїй кімнаті задзвонив телефон. Я прожогом метнувся до нього й встиг-таки вчасно підняти трубку.

— Слухаю вас. Ніколас Ерфе.

— Доброго ранку, Ерфе. Це я. Санді Мітфорд.

— Ти вже повернувся?!

— Знаєш, старий, повернулися рештки того, що колись було Мітфордом. Десь так. — Він кашлянув. — Я дістав твою записку. Ти б не хотів кинути чогось на зуб зі мною?

За якусь хвилину, вмовившись про час і місце, я перечитав листа до Алісон. З-за кожного рядка визирав скривджений Мальволіо. Минула ще одна хвилина — й лист, як і все, що пов’язувало мене зі світом людей, перетворився на болячку з попелу. Дивне порівняння, зате точне.

Мітфорд анітрохи не змінився. Я міг би заприсягтися, що й одежа на ньому та сама: темно-синій піджак, темно-сірі фланелеві штани й клубна краватка. Все це трохи зносилося й підупало, як і сам власник. Він поводився вже не так розв’язно, як раніше, хоча кілька чарок джину відродили в ньому колишню партизанську задерикуватість. Усе літо Мітфорд «возив по Іспанії кодло американців». Ні, він не дістав мого листа з Фраксосу. Мабуть, вони знищили це послання. Побоювалися, що адресат може щось не те збовкнути.

Закушуючи канапками, ми побалакали про школу. Ані словом не обмовилися про «Бурані». Він в одно товк, що застеріг мене, а я підтакував: атож, застеріг. Треба було знайти зачіпку, щоб перейти на єдину тему, що мене цікавила. Як я й сподівався, він сам заговорив на цю тему.

— То як, ти побував у почекальні?

Я зразу відчув, що недбалий тон запитання награний, що Мітфорду і хочеться і колеться випитувати; що ми обидва прийшли на цю зустріч, маючи на меті одне й те саме.

— Господи, я ж якраз хотів поспитати, — відповів я. — Пам’ятаєш, Санді, ми з тобою розпрощалися й не встигли…

— Пам’ятаю, — насторожено глипнув він на мене. — То ти бачив затоку, що зветься Муца? Вона з південного боку острова. Нічогенька, га?

— Еге ж. Я там бував.

— А чи помітив віллу на східному мисі?

— Угу. Там ніхто не живе. Так мені сказали.

— Aгa. Цікаво. Дуже цікаво. — Буцімто щось пригадуючи, він задивився в нікуди. Випробовував мій терпець. Помалу й нестерпно, плавною висхідною дугою Мітфорд підніс сигарету до рота. Відтак ніздрями випустив дим. — Ото ж то, старий. Нема про що балакати.

— Але чому ти попередив остерігатися почекальні?

— Ет, дурниці. Дур-ни-ці.

— То розкажи, якщо це дурниці.

— Та я вже розказав.

— Хіба?!

— Про те, як я зчепився з колабораціоністом. Пригадуєш?

— Так.

— Тобто з власником вілли.

— Хвилиночку… — Я клацнув пальцями. — Підожди-но. Як його звуть?

— Кончіс. — Мітфорд самовдоволено усміхнувся, ніби знав наперед моє запитання. Торкнувся пальцем вусиків. Тільки й знає, що чепуритися.

— А я чув, що він зробив чимало корисного під час діяльности руху Опору.

— Авжеж, щоб не часом! Якщо й робив щось корисне, то німакам. Сам влаштував розстріл вісімдесяти мужиків. А тоді намовив своїх приятелів-фріців, щоб і його записали в перелік розстріляних. Розумієш? Зробив себе сміливцем і праведником.

— Його ж, здається, важко поранили. Хіба ні?

Мітфорд пихнув димом, кепкуючи з моєї наївности.

— Послухай, старий, коли розстрілюють німці, то нізащо не порятуєшся. Ні, цей паскуда дуже спритно все підлаштував. Зрадник зрадником, а зумів прославитися як великий герой. Він навіть склепав фальшивий німецький рапорт про цю історію. Одне з найхитріших шахрайств за всю війну.