Джон Фаулз - Маг

— Хто це був? — спитав я.

— Сказав, що йому треба побалакати з тобою.

— Про що?

— Він має поїхати до Греції. — Вайлувато відступивши від мольберта, вона з сигаретою в роті споглядала свою мазанину. — На твою попередню роботу, здається.

— Звідки він дізнався, де я мешкаю?

— А звідки мені знати?

Я задивився на записку.

— Який він на вигляд?

— Сили небесні, невже ти не можеш почекати годину-другу?! — Кемп обернулася до мене. — Забирайся звідси.

Він прийшов на п’ять хвилин раніше, ніж пообіцяв. Худий, довгов’язий, з типовою американською зачіскою, в окулярах. На рік-два молодший від мене. Приємне обличчя, приємна усмішка, приємне геть усе. Молодий та зелений, як салат. Простягнув мені руку.

— Джон Бріґґз.

— Привіт.

— Ніколас Ерфе — це ви? Чи правильно я вимовив? Ця пані, що на першому поверсі…

Я запросив його увійти.

— На жаль, це далеко не хороми.

— Тут дуже мила… — Він розглядався, добираючи потрібне слово.

— Атмосфера, — підказав я. Ми рушили вгору крутими сходами. — Я не сподівався побачити американця.

— Еге ж. Мабуть, мене взяли, врахувавши ситуацію на Кіпрі [277] 1950 року на Кіпрі проведено референдум про возз’єднання з Грецією. Переважна більшість проголосувала «за». Британська колоніальна влада не визнала його результатів, і відтоді на Кіпрі почався партизанський рух за звільнення острова від колоніальної залежности. .

— Ага.

— Останній рік я навчався в Лондонському університеті. Весь цей час міркував, як би так влаштуватись у Греції, перш ніж поїхати додому. Ви й не уявляєте, який я радий.

Ми зійшли на сходовий майданчик. Бріґґз заглянув у відчинені двері й побачив швачок за роботою. Дві з них присвиснули.

— Дуже мило, — сказав він, помахавши їм рукою. — Мені згадався вірш Томаса Гуда [278] Томас Гуд (1799–1845) — англійський поет. Свої гумористичні вірші ілюстрував своїми ж таки карикатурами. Широко відомий його вірш «Пісня про сорочку». .

— Звідки ви дізналися про цю роботу?

— З оголошення в «Таймс едьюкейшнл сапплмент».

Звичну назву англійської установи він вимовив таким тоном, ніби я про неї ніколи не чув.

Ми ввійшли до моєї оселі. Я зачинив двері.

— А я гадав, що Британська рада вже припинила вербування.

— Справді? Мабуть, у шкільному комітеті вирішили, що раз пан Кончіс усе одно тут, то міг би й сам провести вступну співбесіду зі мною. — Мій гість підійшов до вікна й подивився на похмуру стару Шарлотт-стрит. — Чудовий краєвид. Знаєте, я закоханий у ваше місто.

Я вказав йому на найменш заяложене крісло.

— То це пан Кончіс дав вам мою адресу?

— Еге ж. Може, не мав на те права?

— Та ні. Все гаразд. — Я сів біля вікна. — Чи розповідав він щось про мене?

Бріґґз звів руку, ніби вважав, що мене треба заспокоїти.

— Так, він… я дізнався… тобто він попередив мене, що інтриґи вчителів можуть довести до лиха. Як я зрозумів, вам не поталанило… — Бріґґз облишив добирати слова. — Вам і досі прикро?

Я знизав плечима.

— Греція є Греція.

— Я певен, вони вже потирають руки, дізнавшись, що працюватимуть зі справжнім американцем.

— Мабуть, потирають.

Він труснув головою. Видно, навіть подумки не може припустити, що комусь таки вдасться втягти справжнього американця в левантійську шкільну інтриґу.

— Коли ви бачилися з паном Кончісом? — спитав я.

— Три тижні тому, коли він був тут, у Лондоні. Я б ще раніше сконтактувався з вами, але він загубив вашу адресу. Надіслав її вже з Греції. Сьогодні вранці.

— Допіру сьогодні вранці?

— Так. Телеграмою, — усміхнувся він. — Я теж здивувався. Гадав, що він забув про це. А ви… ви з ним близькі знайомі?

— Та… зустрілися кілька разів. Я так і не добрав, яку посаду він обіймає у шкільному комітеті.

— Він сказав, що офіційно не належить до членів комітету. Просто допомагає їм. Господи, яка в нього добірна англійська мова!

— І не кажіть.

Ми придивлялись один до одного. Поводився він вільно й невимушено, але така поведінка видавалася запозиченою з книжок на зразок «Як налагоджувати приязні стосунки з незнайомцями». Відчувалося, що досі в його житті не траплялися промахи та збої. Однак навіть недоброзичливий заздрісник не заперечив би, що Бріґґзові притаманні дитяча наївність, юначе завзяття й зріла енергійність.

Я розважав над ситуацією. Припущення, що поява Бріґґза ніяк не пов’язана з моїм телефонним дзвінком до Мач-Гадема, видавалося таким абсурдним, що напрошувався висновок про наївність цього американця. З другого боку, пані де Сейтас могла сприйняти цей дзвінок як ознаку того, що я змінив гнів на милість. Отож вирішила, що пора перевірити, чи так воно насправді. Бріґґз сказав про телеграму — ось ще одне свідчення про те, що він таки безневинний. Як мені раніше сказали, «об’єкта» вибирають випадково. Але тепер через якусь причину — цілком можливо, пов’язану з подіями цього літа, Кончіс вирішив сам вибрати наступного піддослідного кролика. Розглядаючи простодушного безневинного Бріґґза, я пройнявся дрібкою злорадства, яке, мабуть, почував Мітфорд, дивлячись на мене. Нині ж до такого почуття домішалася втіха європейця: невдовзі самовпевнену Америку-вискочку пошиють у дурні. Крім того, я щиро бажав цьому молодикові (про те я нізащо не признався б ні Кончісові, ні Лілі де Сейтас) сповна пережити свою пригоду. Я не хотів зіпсувати її.