Джон Фаулз - Маг

— Чи не випити б нам чаю? — запропонував я.

Знайшовся вільний столик у куті. Нас обслужили.

— А чому ви захотіли зустрітися зі мною? — спитала де Сейтас.

— Через Алісон.

— Я ж вам сказала. — Вона підняла чайник. — Усе залежить від неї.

— І від вас.

— Ні. Від мене — анітрохи.

— Вона в Лондоні?

— Я пообіцяла Алісон, що не скажу вам, де вона.

— Послухайте-но, шановна пані, мені здається… — але я прикусив язика. Вона наливала чай. Не хотіла допомогти мені. — Хай йому біс, чого вона від мене ще хоче? Що я маю зробити?

— Може, я вам надто міцного налила?

Я нетерпляче труснув головою, беручи простягнене горнятко. Вона долила собі молока, передала мені молочник й тонко всміхнулася.

— Я ніколи не сприймаю всерйоз чийогось гніву.

Мені кортіло огризнутися. Так само, як тиждень тому хотілося скинути з плеча її руку. Одначе відчувалося, що під оболонкою позірної зверхности криється непохитна переконаність у перевазі, викликаній різницею наших поглядів на життя. У словах де Сейтас було щось невловимо материнське; вони нагадували мені, що бунтувати проти її тверезих суджень і культурности означає бунтувати проти своєї незрілости й неотесаности. Я потупився.

— Мені вже несила чекати далі.

— У такому разі вона спекається вас.

Я надпив чаю. Де Сейтас спокійно намазувала медом грінку.

— Мене звуть Ніколасом, — сказав я. На мить завмерши, її рука й далі розмазувала мед. Либонь, символічна дія. — Чи годиться така покута?

— Так, якщо вона від щирого серця.

— Від такого самого, як було ваше, коли ви запропонували мені допомогу.

— Чи побували ви в Соммерсет-гаусі?

— Побував.

Відклавши ножа, вона глянула на мене.

— Вам доведеться чекати стільки, скільки захоче Алісон. Припускаю, це не дуже довго триватиме. Я не можу наблизити час цієї зустрічі. Тепер усе залежить тільки від вас двох. Сподіваюся, вона простить вам. Але не дуже на це надійтеся. Вам ще належить знову здобути цю дівчину.

— Як і їй — мене.

— Мабуть. Це вже вам удвох вирішувати. — Зиркнувши на грінку у своїй руці, де Сейтас усміхнулася. — Скінчилася забава в бога.

— Яка забава?

— В бога. — Її очі зблисли лукавством і злостивістю. — Якщо нема Бога, то нема й забави.

Вона почала їсти грінку, а я обвів оком чайну — буденну й банальну. Стиха подзенькують ножі та ложечки, жебонять голоси відвідувачів — усе звичне, як цвірінькання горобців.

— Ось так ви це називаєте?

— Це в нас поточна умовна назва.

— Якби в мене залишилася хоч крихта гордости, я б встав та й пішов геть.

— А я сподівалася, що ви допоможете мені спіймати таксі. Треба купити деякі шкільні речі для Бенджі.

— Деметра в універмазі?

— Чом би й ні? Їй би там сподобалось. Навіть ґабардинові макінтоші та ґумові кеди.

— А чи подобалося б їй відповідати на питання?

— Залежно які.

— Чи дізнаюсь я колись вашу думку про те, що ви робите?

— Вам про те не раз казали.

— І щоразу брехали.

— А може, це наш спосіб відкривати правду. — Облишивши іронізувати, вона опустила очі й швидко додала: — Якось я поставила Морісові подібне питання, а він сказав: «Всяка відповідь — це завжди форма смерти».

Вираз на її обличчі змінився. Став не те що невблаганним — непроникним.

— Як на мене, запитання — це форма життя. — Я зробив паузу, але де Сейтас промовчала. — Гаразд. Я паскудно повівся з Алісон. Називайте мене ким хочете — негідником, падлюкою, свинюкою. Та невже ви влаштували таке грандіозне видовище тільки для того, аби довести цьому негідникові, що він нікчемний моральний банкрут?

— А ви коли-небудь задумалися, навіщо в природі створено стільки різноманітних форм життя? Це ж також може видатися грандіозним видовищем — надміром.

— Подібну думку я чув від Моріса. Розумію, що ви маєте на увазі в метафізичному плані, але…

— Я б хотіла впевнитися в тому, що ви справді розумієте. Кажіть.

— Вам ідеться про те, що неспроста всі ми не ідеальні й не схожі одне на одного. Має бути якийсь промисел.

— У чому він полягає?

Я стенув плечима.

— Мабуть, у тому, що шалапути на зразок мене можуть, кожний по-своєму, хоч трохи наблизитися до ідеалу.

— Ви це усвідомлювали перед подіями останнього літа?

— Дуже добре усвідомлював, що я далекий від ідеалу.

— І не старалися хоч на дрібку змінитися?

— Не дуже. Правду сказати, зовсім не старався.

— Чому?

— Бо… — глибоко втягнувши повітря, я опустив очі. — Я ж не виправдовую себе самого — такого, яким був раніше.