Джон Фаулз - Маг

Вони лежали неторкані — бридка барвиста розкіш.

— Варто заплатити за насолоду не їсти їх, — зауважив я.

На знак згоди де Сейтас скорчила веселу гримаску, й я махнув рукою офіціантці. Поки ми чекали на рахунок, моя співрозмовниця сказала:

— Ще одне. За останні три роки Моріс двічі перебув важкий інфаркт. Так що наступного літа… може й не бути.

— Так. Я чув про це від нього самого.

— Ви повірили?

— Ні.

— А мені вірите?

— З усього сказаного аж ніяк не випливає, що з його смертю не буде наступного літа, — ухильно відповів я.

Вона скинула рукавички.

— Навіщо ви це сказали?

Я відповів усмішкою — її власною.

Де Сейтас розтулила була вуста, але змовчала. Я згадав свої слова про Лілі: «випала з ролі». В очах матері відображалася дочка. Лабіринт, даровані й відкинуті привілеї. Примирення.

За хвилину ми йшли коридором до виходу. Назустріч наближалися два чоловіки. Порівнявшись з нами, один із них хапнув ротом повітря, мало не схлипнув. Де Сейтас зупинилася, теж заскочена. Випадковий стрічний був у темно-синьому костюмі й носив краватку-метелика. Густа, рано посивіла шевелюра, рум’яні щоки, пухлі губи. Жінка рвучко повернула голову до мене.

— Вибачте, Ніколасе… Ви б не могли спіймати мені таксі?

Обличчя цього солідного пана кумедно змінилося. Несподівана зустріч ураз обернула його юнаком, занурила в спомини про давно минуле. З надмірною чемністю я дав дорогу людям, що йшли попити чаю, й таким чином зміг затриматися на кілька секунд. Супутник чоловіка в синьому відійшов до дверей чайної і там чекав, а той тримав де Сейтас за руки, відводив убік. Вона чудно всміхалася, неначе Церера, що знову зійшла на пустище. Не випадало стояти біля них, я рушив. Біля виходу озирнувся. Двоє непорушно стоять. Зморщечки ніжности біля кутиків його очей, вона з усмішкою приймає данину.

Стоячи на краю хідника й дожидаючись таксі, я застановився, чи не був це «відомий у світі чоловік», що тоді сидів у портшезі. Та ні, я ж бо його не впізнав. Розпізнав тільки благоговіння на обличчі. Він бачив тільки її, усі важливі справи канули в безвість.

За хвилину-дві до мене підбігла де Сейтас.

— Може, вас підвезти?

Вона ані не гадала вдаватися до пояснень, і щось досадно потайне у виразі її обличчя давало зрозуміти, що розпитувати недоречно, ба навіть вульгарно. Ця дама не те що з добрими манерами — вона вміє вправно ними послуговуватися, як підоймою, щоб пересувати мою неотесану тушу куди треба.

— Та ні, дякую. Мені треба до Челсі, — збрехав я. Хотів якнайскоріш спекатися цієї жінки.

Крадькома поспостерігавши її, я сказав:

— Під час зустрічей з вашою дочкою мені не раз спадала на гадку така собі історична легенда. Вам вона навіть більше личить. — Де Сейтас непевно усміхнулась. — Про Марію-Антуанетту і різника. Він привів юрбу до версальського палацу. Вимахував ножакою й волав, що переріже горло Марії-Антуанетті. Натовп розправився зі стражниками, і різник виламав двері, що вели до королівських покоїв. Він увірвався до спальні. Марія-Антуанетта була одна. Стояла край вікна. Нікого більш. Тільки різник з ножем і королева.

— І що далі?

Я побачив таксі, яке їхало не в тому напрямку, й махнув водієві, щоб той розвернувся.

— Він упав на коліна й заридав.

Вона помовчала.

— Бідолашний різник.

— Здається, те саме сказала й Марія-Антуанетта.

Де Сейтас задивилася на машину, що наближалася до нас.

— А чи не стоїть увесь світ на причині, з якої заридав різник?

Я відвів очі.

— Гадаю, ні.

Таксі зупинилось, я відчинив дверцята. Дивлячись на мене, вона хотіла щось сказати, але передумала. Згадала про інше. Вийняла з кошика таріль.

— Ось вам.

— Постараюся не розбити.

— На ньому лежать мої найкращі побажання, — мовила де Сейтас, простягнувши руку. — А ось Алісон вам ніхто не подарує. Доведеться заплатити за неї.

— Алісон уже дістала від мене відшкодування.

На якусь мить вона подовжила рукостискання.

— Ніколасе, я так і не висловила другої заповіді, якої ми з чоловіком додержували все життя.

І тут же висловила цю заповідь, не усміхнувшись. Ще трохи дивилася мені у вічі, а тоді сіла в таксі. Я проводжав авто невідривним поглядом, поки воно зникло за Бромптонською каплицею. Я нагадував собою того сердешного різника, що втупився в обюссонський килим. Одна-єдина різниця — я не плакав.

Отож я чекав.

Здавалося, ця пустеля порожніх днів наділена садистичністю. Здавалося, немовби Кончіс, зі згоди Алісон, розпоряджається відповідно до засад вікторіанської дієтичної моралі: не дістанеш джему — тобто солодких радощів життя, поки не наглитаєшся по саму зав’язку черствого хліба — тобто терпіння від змарнованого часу. Однак я був нездатен філософувати. Ці останні тижні виродилися в ненастанну боротьбу. Нетерплячка гострішала, її притуплював навмисно для цього вибраний спосіб життя. Мало не кожного вечора я знаходив сам для себе причину пройтися Рассел-сквером. У тому був подібний до моряцьких жінок та наречених, яких спонукує учащати на причал скоріш нудьга, ніж надія побачити свого милого. Вогнів мого корабля я так і не побачив. Два-три рази поїхав до Мач-Гадема, але в Динсфорд-гаусі панувала така сама темнота, як у помешканні на Рассел-сквері.