Джон Фаулз - Маг

Цілими годинами я висиджував у кінотеатрах, а вдома зачитувався всіляким непотребом — тільки задля того, щоб одурманюватися. Ночами часто їздив туди, куди мені зовсім не хотілося, — до Оксфорда, до Брайтона, до Бата. Такі далекі поїздки заспокоювали й навіювали враження, ніби я не знічев’я, а задля чогось путнього мчу в пітьмі, пролітаю заснулими містечками, вдосвіта опиняюся в Лондоні й тоді, вимордуваний, сплю до четвертої-п’ятої години дня.

Мало того, що доводилося розвіювати нудьгу й тугу. На додачу я ще й напитав мороки — якраз перед знайомством із Лілі де Сейтас.

Чимало часу я проводив на прогулянках у Сохо та Челсі, куди вірні наречені не потикаються, хіба що дуже вже хочуть виставляти свою вірність на випробування. У цих нетрях було вдосталь чудовиськ — від розмальованих шкап у підворіттях вулиці Ґрік-стрит до таких самих легких на підойму, але трохи апетитніших «модельок» і пансіонних панночок на Кінґз-роуд. Траплялися й такі, що збуджували мене. Спершу я вимітав із голови думки про таке, але згодом примирився з ними. Бокував і задкував від цієї спокуси з багатьох причин — і мотиви були радше егоїстичні, ніж шляхетні. Якщо Кончісові посіпаки стежать за мною, а така можливість завжди є, то хай побачать, що я можу обійтися й без жінок. Півсвідомо я хотів це довести самому собі й скористатися цим як зброєю проти Алісон, як додатковим ремінцем у нагайці, коли дійде до биття.

Правду кажучи, мої теперішні почуття до цієї дівчини не мали нічого спільного з сексом. Мабуть, тут відіграло свою роль моє відчуження від Англії і всього англійського, моя безрідність, неприкаяність. Я знав одне — хай навіть щодня матиму нову партнерку в ліжку, а все одно тужитиму за Алісон. Я сподівався від неї зовсім іншого, і тільки вона могла вділити це мені. У тому-то й різниця. Побавитись у постелі можу з першою-ліпшою, але лише Алісон може мені дати… ні, це не назвеш коханням. Радше — чимось пробним. Ще перед тим, як почнеться саме випробування, воно залежить від глибини її каяття, від щирости признання, від того, чи переконливо зможе вона довести, що досі кохає мене й що до зради її довела невдача в коханні. Ось така гра в бога викликала в мені мішане почуття захвату й огиди, як і всяка хитромудра релігія. Мабуть, щось у тому і є, але ж я не належу до побожних. Зрештою, дедалі виразніша різниця між коханням і сексом аж ніяк не може стати стимулом увійти у світ цнотливої вірности. У тому сенсі пані де Сейтас проповідувала істину, яку неофіт і без того вже взяв на віру: конче треба розсікти скальпелем зв’язок між серцем і череслами.

Водночас щось у глибині моєї душі ще опиралося. У шлунку залягли неперетравлені оповідки та нотації, якими годувала мене ця дама. Вони не тільки суперечили загальновизнаним нормам і накинутим ідеям. Вони чинили наругу над моїм підсвідомим переконанням — тільки в Алісон мені належить шукати все те, чого потребую. А якщо не знайду, то це означатиме одне-єдине — втрутилося щось вище від моральности та чуттєвости, щось неописанне, водночас матеріальне й духовне, пов’язане з уявою і смертю. Либонь, де Сейтас керується засадами сексуальної моральности, які, на її думку, стануть загальноприйнятими у двадцять першому сторіччі. На щось вони хибують, бракує їм чогось такого, що забезпечує конче потрібну певність. Ну а я, мабуть, узяв за основу норми двадцять другого сторіччя.

Легко сказати, та важко втілити сказане. Ми ж то живемо у двадцятому столітті, коли на волю вириваються інстинкти, а почуття й прагнення дедалі мінливіші. Вікторіанець мого віку вважав природним чекати на свою кохану хоч п’ятдесят навіть не днів — місяців, причому ні разу не згрішити не те що на ділі — навіть подумки. Бувало, вранці я прокидався в настрої молодого вікторіанця, а вдень, стоячи в книгарні поруч гарненької дівчини, молив Бога, в якого не вірив, щоб вона не обернулася й не усміхнулася до мене.

Та ось одного вечора в бейзвотерській кав’ярні мені таки усміхнулася дівчина, і обертатися їй не треба було. Вона сиділа напроти мене й балакала з приятелем, а я дивився, забувши про їжу, на оголені руки й звабливі груди. З вигляду схожа на італійку — чорнява й волоока. Приятель вийшов, а дівчина глянула на мене й доволі приємно усміхнулася — не вустами, тільки очима. Це не повія. Просто дала знати, що я можу з нею заговорити.

Незграбно звівшись, я рушив до виходу й стовбичив там, поки не розрахувався з офіціанткою. Таку ганебну втечу викликала моя тепер уже параноїдальна підозріливість. Дівчина з приятелем увійшли після мене й сіли так, що хоч-не-хоч, а я мусив на них дивитися. Суще божевілля. Я став підозрівати всіх стрічних жінок у тому, що їх найняли й послали мучити та випробовувати мене. Перш ніж увійти до кафе чи ресторану, я заглядав у вікно й наперед вибирав собі місце в кутку, де мене не побачать і не почують ці жахливі істоти. Моя поведінка вже нагадувала виступ клоуна в цирку, і я набирався злости на людей, що довели мене до такого. І тут з’явилася Джоджо.