Джон Фаулз - Маг

Закінчивши університет, об’єкт вибрав нестерпне йому середовище — престижну приватну школу, соціальний засіб поширення патерналістичної й авторитаристичної атрибутики, яку ненавидів. Як і слід було сподіватися, наш піддослідний невдовзі відчув нагальну потребу покинути і школу, і батьківщину. Ввійшов у роль вигнанця й наперед позбавив себе можливости пристосовуватися, вибравши школу на Фраксосі — середовище, в якому цілком певно мали знайтися потрібні йому чужі й ворожі елементи. Його педагогічну роботу можна вважати хіба що задовільною. Об’єкт не налагодив стосунків з учнями та колегами.

Загалом кажучи, в поведінковому плані наш піддослідний став жертвою хронічної нав’язливої дії, і цього він не може усвідомити. В будь-якому оточенні він шукає фактори, завдяки яким можна відчути себе самотнім, виправдати своє ухиляння від важливих соціальних зв’язків та відповідальности, а також свою реґресію до інфантильного стану розчарування від незадоволених еротичних вимог. Нині ця аутистська реґресія набрала згаданої вище форми інтрижок з молодими жінками. Хоча намагання об’єкта знайти розв’язок своїх проблем у літературній творчості зазнало очевидної невдачі, однак ми прогнозуємо дальші спроби такого типу, а також формування звичної для таких осіб манери поведінки в культурному просторі: схиляння перед авангардистським іконоборством, зневага до традицій, маніякальна прив’язаність до товаришів у бунтарстві та нонконформізмі, якій заважатимуть виявлятися часті фази депресії й манії переслідування.

Як зауважив у своїй праці «Клопіт п’ятдесятих років» доктор Кончіс, «бунтареві, що не має дару бунтувати, судилася доля трутня. Однак така метафора неточна, бо в цієї комахи є принаймні хоч якийсь шанс запліднити матку, якого не дано трутневі-бунтареві в людській подобі, й той зрештою може усвідомити свою стерильність і нездатність досягти не те що вершини насолоди з маткою, а навіть скромної втіхи робочих бджіл у людському вулику. Таку особу можна порівняти з восковим валиком фонографа, вся її діяльність звелася до фіксування вражень. Склався спосіб життя, який суперечить засадничому потягу до бунту. Не дивно, що у зрілому віці багато хто з таких бунтарів-невдах, ставши трутнем-позером, схильним переймати моду в середовищі інтелектуалів, надягає маску циніка. Однак вона ніяк не може приховати більш чи менш параноїдального розчарування зрадливою долею».

Люди за столом слухали виступ пані доктора кожне по-своєму: хто дивився на неї, а хто задумливо споглядав на скатертину. Лілі належала до найуважніших. «Студенти» нотували. Я не зводив очей з дами, яка довго читала й ні разу не глянула на мене. Я переповнювався люттю, ненавистю до всіх у залі. Звичайно, в доповіді була якась частка правди, однак ніщо не могло виправдати ось такого привселюдного аналізу, нехай навіть найправдивішого. Як і вчинку Лілі, адже не від кого, а таки від неї взято більшість матеріалу для цього звіту. Я подивився на Лілі, але вона уникала мого погляду. Зрозуміло, хто написав цей реферат. Дуже вже відгонить Кончісом. Я не дався підманути його новій личині. Він і далі церемоніймейстер, далі криється за лаштунками, сидячи в середині павутини.

Американка сьорбнула води зі склянки. Панувала тиша. Мабуть, ще не все зачитано.

— Тут є два додатки, або ж зауваги, — повела далі пані доктор. — Автор першого — професор Чарді.

«Не можу згодитися з тим, що структура особистости об’єкта не становить наукової цінности поза рамками нашого експерименту. Я передбачаю, що за двадцять років на Заході почнеться період небаченого досі процвітання. Повторю своє твердження: загроза ядерної катастрофи зцілить Західну Європу і Америку. По-перше, ця загроза стимулює виробництво матеріальних благ; по-друге, вона стане ґарантією миру; по-третє, забезпечить усім людям стійке відчуття небезпеки, якого, на мій погляд, не було перед війною, що й сприяло її розв’язанню. Загроза війни певним чином перешкоджатиме жінкам виконувати домінантну роль, природну в мирний час, коли суспільство віддається погоні за насолодою, і я цілком певен, що стануть нормою чоловіки з фіксованою травмою відлучення від грудей, яка спостерігається в нашого піддослідного. Ми входимо в епоху аморальности і вседозволености. Зростатиме заробітна плата, розширюватиметься асортимент доступних споживчих товарів, і на тлі загрози апокаліпсису якщо й не все суспільство, то його переважна більшість ставитиме собі за мету самозадоволення. У такій епосі характерний тип індивідуума неминуче набирає риси автоеротизму, а в плані патології — автопсихотизму. З економічних причин (а у випадку нашого об’єкта — ще й з особистих) така особа ізолюється від безпосереднього контакту з негараздами в суспільстві — як-от голод, злидні, невідповідні житлові умови й таке інше. На Заході homo sapiens стане homo solitarius [229] Homo sapiens — людина розумна. Homo solitarius — людина самотня (лат.). . Як людина я не почуваю особливої симпатії до нашого піддослідного. Мене як соціального психолога цікавить те, що його розвиток саме такий, якого я й сподівався від нашого сучасника з середнім рівнем інтелекту, мало здібного до аналізу й фактично не орієнтованого в науці. На прикладі об’єкта видно хоча б те, що для виконання ролі в еволюції нинішній людині замало плутаних оцінних суджень і псевдохудожніх формулювань».