Джон Фаулз - Маг

Мовчанка. Сподівалися, що я щось скажу. Дзуськи, ані пари з вуст не пущу.

Я зійшов дерев’яними сходами з подіуму й узяв нагайку. Підсвідомо сподівався, що це бутафорія. Але вона була несподівано важка. Дерев’яне пужално обтягнуте плетеною шкірою, з ґулькою на кінці. Ремінці потерті, вузлики тверді, як кулі. Видно, що це старовинна річ. Мабуть, з англійського військового флоту, ще з часу наполеонівських воєн. Крутячи її в руках, я міркував. Дуже ймовірно, що зараз вони згасять світло, а тоді почнеться шарпанина. Нема як утекти, біля дверей стоять оті четверо в чорному й Адам.

Зненацька я розмахнувся й уперіщив нагайкою по столі. Хвацько свиснувши, ремінці оглушливо, як рушничний постріл, торохнули об дощану стільницю. Кілька студентів підскочило. Одна з них, дівчина, відвернулася. Ніхто не зійшов із місця. Я рушив до Лілі. Не сподівався, що доберуся до неї.

Однак добрався. Глядачі знерухоміли. Ось уже можна досягти нагайкою жертву, а найближча до нас обох людина — за тридцять футів. Я постояв, оцінюючи оком відстань, тоді виставив уперед ліву ногу й розвернувся. Ба навіть спроквола махнув цією бридкою штукою й мазнув вузликами голу спину. Шкода, не бачив обличчя Лілі. Я заніс нагайку за плече, неначе хотів з усієї сили шмагнути ці білі плечі. Сподівався на крики протесту, на те, що хтось на мене кинеться. Анічичирк, ані руш. Усі розуміємо, що вже запізно. Тепер мене зупинить хіба що куля. Я роззирнувся, чи нема в кого пістолета. Нема. Одинадцять «науковців», охоронці та «студенти» стоять без руху.

Я перевів погляд на Лілі. У мені засів справдешній біс, дух злобного маркіза. Я прагнув шмагати по делікатній шкірі й спостерігати, як вона мережиться вологими багровими басаманами. І цим дозолити не так їй, як отим негідникам, аби втямили, які огидні їхні дії, як огидно виставляти Лілі на такий великий ризик. «Так-так, дуже відважна…» — це ж бо про Лілі сказав Антон. Видно, дуже вже вони покладаються на мої чесноти, ідіотські англійські чесноти. Мовляв, хоч що ми там сказали цьому Ерфе, хоч скільки бандерилей встромили в його гідність, а він сто тисяч літ триматиме гарапника над головою й ні разу не спроможеться хльоснути. А я таки хльоснув, але легко, ніби й далі примірявся. Знову замахнувшись, спробував покерувати собою — з’ясувати, чи не заборонили мені, попередньо загіпнотизованому, бичувати Лілі. Та ні. Я відчув, що можу вільно вибирати. Якщо захочу, то вдарю.

І раптом.

І раптом мені засвітало.

Я ж не в підземному водозбірнику, і не нагайка в моїй руці. Відкинутий у часі на десять років назад, я стою на залитому сонцем майданчику й обіруч стискаю німецького автомата. І не Кончіс грає роль жорстокого полковника-есесівця. Віммель наповнив моє нутро, мою завмерлу занесену руку, все моє минуле. А найбільше Віммеля — в тому, що я заподіяв Алісон.

Пізнаючи свободу, ти водночас втрачаєш її.

І моя свобода полягала в тому, щоб не вдарити. І нехай за те доведеться заплатити бозна-яку ціну, нехай пропадуть пропадом вісімдесят граней мого «я», нехай хоч що собі думають ґаволови, дивлячись на мене. Нехай оті експериментатори вважають, що вони правильно розрахували й що я простив їх, а на додачу дав себе отуманити й навернути на їхню віру. Я опустив нагайку. Очі набиралися сльозами гніву й безсилля.

На всі свої хитрощі — окультні, театральні, сексуальні, психологічні головоломки — Кончіс пускався заради ось цієї миті. Аби я стояв ось тут, так само неспроможний скарати жертву, як і він колись на майданчику. Аби я дізнався, що буває час дивної розплати за давні прогріхи, що треба за них платити ще дивнішу ціну.

Одинадцятеро стоять біля стіни. Скупчилися навколо портшеза, ніби затуляють його від мене. Джун милосердно уникнула мого погляду. А вона таки побоюється. На відміну від інших, не певна в мені.

Білі плечі.

Я рушив до цих одинадцяти, до Кончіса. Антон, що стояв поруч нього, трішки подався вперед. Видно, що готовий скочити. Джо позирав на мене яструбиним оком. Я спинився перед Кончісом і простягнув йому нагайку — руків’ям уперед. Він узяв її не дивлячись, втупився мені у вічі. Ми довго не відводили очей. Той самий спостережний мавпячий погляд.

Кончіс сподівався, що я щось скажу, принаймні слово. Але я не хотів. Не міг.

Я пробіг оком по обличчях одинадцяти осіб. Так, це актори й актриси, але навіть найвидатніший артист не зможе без допомоги слів вдавати когось мудрого, досвідченого й порядного. А ці одинадцятеро справляли враження саме таких людей. Вони не взяли б участи в такій сцені тільки заради грошей, хай хоч скільки пропонував би Кончіс. На якусь мить нас усіх поєднало взаєморозуміння і якась дивовижна взаємоповага. Їм, мабуть, полегшало від того, що я, попри всі перебуті випробування й приниження, повівся саме так, як вони сподівалися. Ну а мене пройняло невиразне враження належности до товариства людей з таким глибинним, езотеричним знанням, що при них небезпечно вихоплюватися з необережним словом. Я стояв перед цими мовчазними одинадцятьма, перед їхніми обличчями — байдужими до мого гніву, не ворожими й не поблажливими, далекими й близькими водночас, непроникними, як у волхвів із дарами на картині великого фламандця [230] Очевидно, йдеться про картину «Поклоніння волхвів» (1617–1618, нині перебуває в каплиці Кембриджського королівського коледжу) фламандського художника Петера-Пауля Рубенса (1577–1640). . Стояв і майже фізично відчував, що зменшуюся, малію. Ось так почуваєшся, споглядаючи на шедеври мистецтва, пізнаючи одвічні істини й усвідомлюючи свою нікчемність і обмеженість.