Джон Фаулз - Маг

— Це ваша підсудна, — відірвав мене від роздумів дідок, — причому ви не можете робити з нею все, що заманеться. Лікарський кодекс чести зобов’язує нас застосовувати визначену кару експериментаторові, який відібрав у піддослідного всяку здатність прощати. — Він звернувся до Адама, що стояв біля виходу: — Попрошу принести знаряддя.

Адам щось гукнув на коридор. Вставши з-за столу, колеги збилися в тісний гурт. Попереду стояв їхній очільник. Увійшли четверо в чорних уніформах. Вони звільнили місце посеред зали, відсунувши набік портшез-труну та два столи. Третій стіл поставили переді мною, поряд з Лілі. Відтак двоє в чорному вийшли й повернулися з важкою дерев’яною рамою, схожою на одвірок, з опорами внизу. До стояків прикріплено два залізні кільця на висоті шести-семи футів. Лілі рушила до цієї рами, поставленої на півдорозі від дверей до трону. Підійшовши, зупинилася й звела руки. Адам прикував їх до кілець, а на голову надів цупкий шкіряний шолом із клаптем, що накривав шию ззаду. Обернена спиною до мене, дівчина стояла, неначе розп’ята.

То був пристрій для кари батогами.

Адам вийшов і зразу ж повернувся.

Я не зразу розгледів, чим це він помахує на ходу. Допіру придивившись зблизька до цієї речі, втямив, що в ній полягає їхній останній, неймовірно потворний жарт.

Жорстке чорне пужално з пучком довгих ремінців, усіяних вузликами. Розплутавши кілька пасом, що перехопилися між собою, Адам поклав цю гидоту на стіл, держаком до мене, відтак підійшов до Лілі — як видно, йому визначили саме таку послідовність дій — і до пояса розчахнув замок-блискавку на плечах жертви. Тоді розпустив застібку на ліфчику й оголив усю дівочу спину. На шкірі було видно рожеві смужки — сліди по бретельках.

Отже, мені вділили роль евменід, немилосердних фурій.

Пітніли долоні. Вкотре втрачено ґрунт під ногами. З Кончісом завжди так: здається, що ти вже на самому дні, далі вже нікуди, а тут знаходиться спосіб опустити тебе ще нижче.

До мене наблизився старий, подібний до Смутса.

— Ось офірна коза, а ось знаряддя кари. Ви тепер суддя і кат заодно. Весь наш гурт ненавидить безцільне й незаслужене страждання, і ви мали б дійти такого висновку, добре подумавши про всі пов’язані з нами події. Однак ми згодилися на тому, що на якійсь стадії експерименту вам, піддослідному, треба дати свободу вибору: завдати чи не завдати нам болю, яким ми гидуємо. Роль жертви дали пані доктору Максвелл, бо вона найповніше уособлює те, за кого ви нас маєте. А тепер, будь ласка, розсудіть так, як це робили римські імператори: вкажіть великим пальцем правої руки вгору або вниз. Якщо вкажете вниз, вас розкують, і тоді ви зможете власноруч вділити якнайсуворішу кару, але в межах десяти ударів. Цього цілком досить, щоб заподіяти жертві жахливої мýки й на все життя понівечити шкіру. Якщо ж укажете пальцем угору — на знак помилування, то після короткої процедури остаточної дезінтоксикації ви звільнитеся й назавжди з нами розлучитеся. Звільнитеся й тоді, коли виберете покарання. Цей жест стане свідченням того, що дезінтоксикація не потрібна. Останнє прохання: подумайте, дуже добре подумайте, перш ніж ухвалити рішення.

На якийсь невидимий знак студенти встали. Кожне в залі втупилося в мене. Звичайно, треба зробити правильний вибір, та такий, щоб вони всі втямили свою неправоту, щоб до нових віників її запам’ятали. Я ж і не суддя, це тільки пустопорожня назва. Як і всі наділені владою правники, я врешті став підсудним і дістану вирок на підставі вироку, який сам же й виголошу. Цілком очевидно, що запропонована мені свобода вибору — лише абсурдна ілюзія. Все влаштовано так, щоб я не зміг покарати Лілі. Єдина підхожа відплата — це сльози від каяття, аж ніяк не від болю. А якби навіть і тицьнути пальцем у підлогу, це кодло знайшло б спосіб не допустити до екзекуції. Оте судилище з безглуздим садистичним підтекстом — не що інше, як пастка, обладнана ілюзорною дилемою. Хоч у мені кипіла лють від привселюдно зазнаного приниження в якомусь сільському погребі, а однак до цього почуття домішувалося інше. Ні, не прощення всіх і вся, а тим паче не вдячність. То був рецидив задавненого зачудування: невже оте все спорядили заради мене одного?

Поміркувавши й дійшовши висновку, що результат так званого вільного вибору годі було обумовити наперед, я не без вагання вказав великим пальцем униз. Двійник Смутса довго видивлявся на мене, а тоді дав знак охоронцям і повернувся до гурту. Нарешті вивільнилися руки. Звівшись на ноги, я потер зап’ястки й зірвав з обличчя маску-кляп. У першу мить осмішився — закліпав із болю. Дуже вже чіпко приліпився до заросту на щоках той клятий пластир. Охоронці ані не рушилися. Помасувавши шкіру навколо рота, я розглянувся по залі.