Джон Фаулз - Маг

Останньою відкрилася відьма на правому кінці стола. Це була Лілі — в білій вовняній сукні з довгими рукавами й ґольфовим комірцем.

Ось вона поправила шиньйона, почепленого задля солідности, й наділа окуляри. «Полковник» щось шепнув їй на вухо. Вислухавши, вона кивнула й розгорнула папку.

Бракувало тільки однієї особи — тої, що сиділа в портшезі-труні.

За столом переді мною сиділи звичайні, начебто цілком нормальні люди. Гортаючи свої шпаргали, вони дедалі частіше зиркали на мене — з холодною цікавістю. Я задивився на Джун-Розу, й вона байдуже змірила мене оком, як воскову фігуру. Я таки дочекався погляду від Лілі — порожнього. Либонь, порожнім місцем вона тут і була. Про це свідчив її стілець, поставлений біля самого краю стола, як належить другорядному члену екзаменаційної комісії.

Нарешті дідок із сивою борідкою звівся. Глядачі припинили перешіптуватися. Члени «комісії» повернулися до нього. Декотрі «студенти» розгорнули нотатники на колінах і приготувалися записувати. Сивобородий глянув на мене крізь окуляри в золотій оправі, усміхнувся й уклонився.

— Пане Ерфе, ви, безперечно, вже давно дійшли висновку, що потрапили в руки божевільних. Ба гірше — ще й садистів на додачу. Вважаю за потрібне відрекомендувати вам цих божевільних садистів.

Кілька членів «комісії» злегка всміхнулося. По-англійськи він говорив бездоганно, хоч і з виразним німецьким акцентом.

— Але спершу ми повернемо вам нормальний вигляд, — додав дідок і кивнув охоронцям. — Собі ми вже повернули.

Вони вправно розмотали стрічки з розетками, застібнули сорочку, опустили холошу, зняли з лоба чорний пластир, натягли на мене пуловер, навіть причесали волосся, але не вийняли кляпа.

— Гаразд. А тепер, — повів далі промовець, — дозвольте мені відрекомендуватися. Доктор Фрідріх Кречмер. Раніше працював у Штутґарті, а тепер у Штатах. Очолюю Інститут експериментальної психології. Це підрозділ університету Айдахо. Праворуч від мене — уже знайомий вам доктор Моріс Кончіс із Сорбонни. — Кончіс встав і злегка вклонився. Я обпік його лихим оком. — Трохи далі — доктор Мері Маркус. Нині вона викладає в Единбурзькому університеті, а перед тим працювала у фонді Вільяма Алансона Вайта [225] Вільям Алансон Вайт (1870–1937) — американський невролог і психіатр. Його іменем названо заснований 1946 року в Нью-Йорку інститут. Даних про фонд Вайта немає. , що в Нью-Йорку. — Жінка в костюмі схилила голову. — Ще далі — професор Маріо Чарді з Мілана. — Схожий на жабку чоловічок звівся й уклонився. — Поряд з ним — наша чарівлива й обдарована Марґарет Максвелл, дизайнер одягу. — «Роза» обдарувала мене кислою усмішкою. — Праворуч від панни Максвелл сидить пан Янні Коттопулос. Це помічник нашого режисера. — Бородатий чоловік уклонився. Після нього дійшла черга до високого єврея. — Вас вітає Арне Гальберштедт із Стокгольмського королівського театру, наш інсценувальник і режисер. Саме йому, а також панні Максвелл і панові Коттопулосу ми, дилетанти в сучасному театральному мистецтві, завдячуємо успішне втілення й естетичну вивершеність нашого… е-е-е… задуму.

Кончіс заплескав у долоні, його підтримали члени «комісії», а тоді й студенти. Долучилися навіть охоронці.

— Біля мене, — дідок обернувся ліворуч, — стоїть скриня. Вона порожня, але ми уявляємо, що в ній перебуває богиня. Богиня-незайманка, яку ніхто з нас ніколи не бачив і не побачить. Звемо її Незримою Астартою. Гадаю, завдяки глибокому знанню літератури ви здогадаєтеся, щό означає її присутність. А відтак зрозумієте, щό саме хочемо цим виразити ми, скромні науковці. — Дідок кашлянув, прочистив горло. — За скринею ви бачите доктора Джозефа Гаррісона, співробітника моєї кафедри в Айдахо. Мабуть, ви чули про його фундаментальне дослідження неврозів, найпоширеніших серед темношкірих городян. Ця праця називається «Чорні і білі душі». — Відірвавши задок від стільця, Джо недбало махнув мені рукою. Наступним був «Антон». — Поряд з паном Гаррісоном — доктор Гайнріх Маєр. Нині він працює у Відні. Біля пана доктора сидить дружина пана Кончіса. Багатьом із нас вона відома передусім як талановита дослідниця наслідків психологічних травм, яких у час війни зазнали діти втікачів. Кажу, звичайно ж, про доктора Аннетту Казанян із Чиказького дослідного інституту.

Я приховав здивування, чого не вдалося кільком глядачам, які загомоніли й витягли шиї, щоб подивитися на «Марію».

— По сусідству з мадам Кончіс, — незворушно вів своє Кречмер, — сидить приват-доцент Ольборзького університету Торвальд Йорґенсен. — «Полковник» зірвався з місця й уклонився. — Біля нього — доктор Ванесса Максвелл. — Лілі відчужено глипнула на мене крізь окуляри. Дідок звернувся до колег: — Як гадаю, ми всі усвідомлюємо, що цього літа наукова ефективність нашої справи багато в чому завдячує саме участі доктора Максвелл. Пані Маркус попередила мене, що до нас в Айдахо приїде її найталановитіша учениця. Признаюся, гостя перевершила мої найсміліші сподівання. Мені часом закидають, що я переоцінюю роль жінок у нашій галузі медицини. На такі закиди відповім, що доктор Максвелл, моя чарівлива юна колега Ванесса, підтвердила те, у що я завжди вірив: колись усі найвидатніші психіатри-практики, на відміну від теоретиків, належатимуть до прекрасної половини людства.