Джон Фаулз - Маг

І знову мене пройняв той самий страх — не від побаченого, а від його причини. Я боявся не самої маски: ми ж бо у двадцятому сторіччі так призвичаїлися до вигадок фантастичної літератури, так упевнилися в реаліях науки, що нас не налякаєш чимсь надприродним. Я боявся того, що крилося під маскою. Невичерпного джерела усіляких страхіть, жахіть і справдешнього зла — людини.

У дверях з’явилася ще одна постать. Так само, як і всі інші персонажі, вона трохи затрималася на порозі.

Цього разу жінка. Вбрана в традиційний стрій англійської відьми: крислатий капелюх з чорним шпичастим наголовком над сивими патлами, червоний фартух, чорний плащ, маска з гачкуватим носом і з викривленими злобою губами. Зігнувшись у три погибелі, вона дошкандибала до правого кінця стола й посадила на скатертині свого кота. Не живого — опудальце в сидячій позі. На мене витріщилися три пари очей — оленячих, відьминих і скляних кошачих.

Наступним у низці кошмарних персонажів став чоловік із головою крокодила — чудернацькою негроїдною маскою з випнутими щелепами, вискаленими білими зубами й булькатими очима. Майже не спинившись на порозі, він швидким кроком попрямував до Герна-Ловця й сів поруч нього. Чи то обтисла одежа йому муляла, чи то ще не набралося звички до таких сцен.

За крокодилом з’явився низький чоловічок. Непропорційно велика голова шкірилася посмішкою від вуха до вуха й світила білосніжними зубами. Очі ховалися в глибоких темних очницях. Маківку оторочувала брижа іґуани. Чоловічок нап’ялив на себе чорне пончо. Буцімто мексиканець. Ацтек. Сів біля відьми.

Ще одна жінка. Безперечно, це Лілі в ролі крилатої упириці. Вухасту кажанову морду покриває чорна шерсть, поверх губи висунулися довгі білі ікла. Нижче пояса — чорна спідниця, чорні панчохи й чорні туфлі. Ноги стрункі. Вона поквапилася зайняти своє місце поряд крокодила. Кігтисті крила стирчали на боки й злегка надималися на ходу, моторошні у світлі смолоскипів. Їхня гойдлива тінь притемнила і хрест, і троянду.

А тоді на порозі стало щось ніби африканське. Фольклорне чуперадло, схоже на солом’яну ляльку. Великий пучок чорного ганчір’я, що кількома шарами з оборками звисає до самої землі. Маску спорядили з такого самого матеріалу, прикріпили до неї два блюдця замість очей і прикрасили трьома білими пір’ячками. Створіння видавалося безруким, безногим і цілковито безстатевим. Моторошна з’ява з дитячих снів. Воно посунуло до стільця поряд з упирицею. Сіло й долучилося до ґаволовів, що своїми витрішками випробовували мій терпець.

За ним прийшла оцупкувата сукубиха — жінка-демон із босхівською пикою.

Наступний учасник, на відміну від решти, був майже весь білий. Макабричний кістяк у дусі П’єро, відголосок зображення на стіні камери. Маскою слугував череп. Зі штучно нарощеним тазом цей скелет ступав скуто й закостеніло.

Настала черга ще чуднішої з’яви. Це була жінка. Я засумнівався в тому, що роль упириці виконує Лілі. Цупкій спідниці надали спереду форму риб’ячого хвоста. Над ним випиналося черево вагітної, яке вже на рівні грудей переходило в пташину шию й завершувалося задертою дзьобатою головою. З’ява посувалася дуже поволі, підтримуючи лівою рукою восьмимісячний живіт й поклавши праву на груди. Біла голова споглядала мигдальними очима на стелю. Жінка-рибоптах була гарна, дивовижно ніжна й м’яка — на тлі інших учасників, грізних та недужих. На витягнутій вгору шиї видніли дві дірочки — отвори для очей актриси.

Ще чотири місця порожнякували.

Я побачив у дверях свого давнього приятеля. Анубіс-песиголовець, сторожкий і злобний. Ґраціозно, по-негритянському, він підійшов до свого стільця.

А ось чоловік у чорній пелерині, строкатій від білих астрологічних та алхімічних символів. Над головою на добрий ярд здіймається шпичастий капелюх із широкими крисами. Ззаду звисають кінці великої чорної шийної хустки, якою обмотано тулію. Чорні рукавички, довгий білий посох, увінчаний кільцем: змія кусає свій хвіст. Обличчя ховається за чорною маскою. Я здогадався, хто це. Розпізнав палючі очі й затято стяті губи.

Ще два вільні місця посередині. Якусь мить нічого не діялося. Мовчазні й нерухомі потвори за столом видивлялися на мене. Я оглянувся на моїх охоронців, що втупилися поперед себе, як солдати на варті, й знизав плечима. Якби міг, то позіхнув би, щоб поставити їх усіх на місце, та й самому собі додати поваги.

У коридорі з’явилося четверо. Вони несли чорний портшез — вузький, як сторчма поставлена домовина. Всі віконця затулено шторками. На передній стінці намальовано білою фарбою той самий символ, що й над троном, — колесо з вісьмома спицями. На дашку поставлено щось подібне до чорної тіари. Кожний її зубець вивершувався білим серпиком. Гурт місяців-молодиків.