Джон Фаулз - Маг

Я видивлявся на своє дзеркальне відображення. Вони силкуються довести мене до шалу, промити мізки у свій чудернацький спосіб. А я міцно вчепився за дійсність. І за частку єства Алісон, за прозорий кришталик вічної незрадливости. Він як вогник у глупу ніч. Він як сльозинка. Вічна нездатність чинити жорстоко. І сльози, що набігли мені на очі, стали гірким незаперечним запевненням: так, Алісон справді померла.

Я просльозився не тільки від жалю по ній, а ще й від злоби на Кончіса та Лілі; від усвідомлення, що ці лайдаки, знаючи про її смерть, скористалися нагодою посіяти в мені сумнів, помучити непевністю, — хоч яка там може бути непевність! — аби тільки взяти мене в шори. Аби піддати мої мізки неймовірно жорстокій вівісекції заради чогось незбагненного. Вони наче хотіли одного-єдиного — карати мене, карати і ще раз карати. Без ніякого права, без видимої причини.

Я сидів, підперши лоба зціпленими кулаками.

У пам’яті ненастанно спливали уривки сказаного на віллі, й кожен із них набував іншого, зловісного значення, забарвлювався неодмінною драматичною іронією. Майже кожна репліка Кончіса й Лілі була просякнута цією іронією, як і той останній двозначний діалог із «Джун».

Пропущені вихідні. Звичайно ж, мій візит відклали тільки тому, щоб я встиг дістати «офіційну відповідь» із банку Барклі. Мене притримали тільки для того, щоб було зручніше зіпхнути на сміття.

Знову й знову в уяві поставав образ Лілі, тоді ще Жулі. Миті пристрасті, мить цілковитого впокорення її тіла… А тоді — миті ніжности, щирости, всього спонтанного, яке неможливо вдавати, хоч скільки репетируй. Хіба що дуже вже глибоко вживешся в роль, зростешся з нею. На якийсь час я повернувся до свого колишнього припущення, що Кончіс гіпнотизував Лілі перед сценами зі мною. Та ні, надто вже неправдоподібно.

Я закурив ще одну сигарету. Старався думати про нинішній день, але мене заносило в минуле — до митей невилитого гніву й зазнаного приниження. Мені полегшало б тільки від одного. Від такого самого приниження Лілі. Я лютував. Треба було поводитися з нею по-грубіянському. Справді, це ж бо остаточна зневага — використати проти мене мої ж таки рештки пристойности.

Відчинилися двері. Ввійшов стрижений білявий матрос, а за ним один із тих, що були зодягнені в чорні сорочки та штани й взуті в чорні кеди. Третім з’явився Антон — у лікарському халаті, застебнутому на спині. На нагрудній кишені защемлено дужки ковпачків кількох авторучок. Чистий високий голос із німецьким акцентом. Достеменний лікар на обході. Тепер він уже не накульгував.

— Як почуваєтеся?

Я задивився на нього. Стримував себе.

— Чудово. Насолоджуюся кожною хвилиною, проведеною у вас.

Він глянув на тацю.

— Може, хочете ще одну чашку кави?

Я кивнув. Антон дав знак. Той другий забрав тацю й вийшов. Німець сидів за столом, молодий матрос лінькувато сперся на одвірок. За дверима довгий коридор вів до сходів — на білий світ. Надто вже великий цей водозбірник, як на звичайне житло. Антон спостерігав за мною.

Я справляв мовчанку. Якийсь час ми сиділи в тиші.

— Я лікар. Прийшов оглянути вас. — Він не зводив з мене очей. — Вам… не дуже погано?

Я сперся на стіну й дивився на нього.

Німець докірливо помахав пальцем.

— Відповідайте, будь ласка.

— Та ні, мені дуже добре, коли з мене знущаються. Коли дівчина, яку я вподобав, плює на порядність і мораль. А коли цей старий придурок вкотре вигадує якусь небилицю, я впадаю в захват. Аж дрижаки по спині йдуть… Куди я потрапив, трясця вам у печінку?! — гаркнув я.

Здавалося, його цікавили не так слова, як сама поведінка.

— Дуже добре, — помалу проказав Антон. — Ви отямилися.

Німець сидів, заклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку стільця. Майстерна подоба лікаря в приймальні.

— А де ця куревка? — Він начебто не зрозумів. — Лілі, Жулі чи як там її.

— Куревка — це жінка легкої поведінки? — усміхнувся Антон.

Я заплющив очі. Заболіла голова. Треба опануватися. Стрижений блондин озирнувся. У кінці коридору сходами спускався той другий вартівник. Увійшовши, поставив тацю на стіл. Антон налив кави спершу мені, а тоді собі. Матрос подав мені чашку. Антон одним духом осушив свою.

— Помиляєтеся, друже. Це добра дівчина. Дуже розумна. І дуже відважна. Так-так, дуже відважна, — повторив він, побачивши мою глузливу усмішку.

— Одне-єдине скажу. Хай тільки звідси виберусь — дам усім вам такої припарки, що всеретеся…