Джон Фаулз - Маг

Я застиг, і секунду-дві ми розгублено видивлялись одне на одного, як незнайомі люди. Усвідомивши комічність, обмінялися вимушеними, ніяковими усмішками. Я повів оком уздовж стрункої постаті Жулі до місця, де ми злилися, тоді глянув їй у вічі. І зауважив у них щось схоже на занепокоєння та соромливість. Вона замружилася й відвернула голову набік. Роби, що хочеш.

І я пустився в рух. Жулі завела руки за потилицю — буцімто беззахисна, подвійно оголена, віддана мені на ласку. Розкішна невільницька розслабленість в усьому, крім стегон. Ритмічно порипувала ліжкова рама. Видавалося, що Жулі, така вже невеличка й тендітна, сама напрошувалася на брутальність, якої звідала від мене в каплиці біля Муци. Ось вона зціпила кулаки, неначе я справді завдав болю. Ось я й дійшов кінця. Може, й зарано, але ніяк не міг втриматися. Подумав був, що Жулі нізащо не встигне, але в мить, коли в мене м’якло й слабшало, вона несподівано звела руки й спонукала вести далі. Тоді зробила дрібний конвульсійний рух мені назустріч, зразу ж рвучко притягла до себе й упилася устами в уста.

Ми лежали, поєднані тілесно, у глибокій тиші. Минула хвилина-друга, я обережно відділився й примостився біля Жулі. Клацнувши вимикачем, давши темряві знову оповити нас, вона лягла долілиць і відвернула голову. Я погладив її по спині, пустив руку нижче, злегка поплескав точені округлості й почав їх пестити. Всупереч природній втомі на мене напливала п’янка ейфорія. Годі було сподіватися такого дива на двох, так само багатого обіцянками, як ніжна дівоча шкіра під дотиком кінчиків пальців. Я не чекав такого тепла, такої щедрости. А міг би й здогадатися. Завжди відчувалося, що Джун полюбляє плотські забави, тож можна було припустити, що схоже уподобання криється в її значно потайнішій сестрі. Нарешті наші тіла здобули дар мови. Що далі, то приємніша буде їхня співбесіда… ніжніша, триваліша, незмірно багатша на відтінки. Під моєю рукою плоть — немов дві половинки яблука. Губи лоскоче скуйовджене волосся. Вдалині стихають перекоти грому. Надворі прояснилося. Мабуть, місяць визирнув з-за хмари. Минається негода, минулася знегода, нас осіняє спокій поверненого раю.

Це сталося за якихось п’ять хвилин. Ми лежали мовчки, не потребували слів. Раптом Жулі напівзвелася й квапливо поцілувала мене. Спершись на руку, манячила наді мною. Обличчя у хмарі звислого кудлатого волосся, легка усмішка, холодний погляд.

— Ніколасе, затям одну річ. Вона стосується того, що діялося сьогодні.

— Що ж це за річ? — широко всміхнувся я.

— На світі є не тільки «чому». Є ще «як».

Я й далі усміхався.

— «Як» у нас вдалося чудово.

— Вдалося так, як я захотіла.

Вона змовкла, ніби очікувала, що я повторю її вислів. І враз прудко розвернулась, зіскочила на підлогу й сягнула рукою до кімоно.

Треба було б мені зразу зорієнтуватися й діяти. Я мав би принаймні насторожитися від того, як рішуче вона метнулась одягатися, якщо вже не зважив на раптові зміни в тоні голосу й у виразі обличчя. Оця несподівана поважність не мала нічого спільного з наївністю, якою спершу видалася. Я сперся на лікоть.

— Ти куди?

Жулі забарилася з відповіддю. Зав’язуючи поясок кімоно, обернулася до мене й кинула погляд згори вниз. На її губах ще блукала тінь усмішки.

— На суд.

— Що-що? Який ще суд?

Далі все розвивалося блискавично. Жулі вже рушила до дверей, поки я взяв утямки, що її голос цілком позбувся відтінку наївности й невинности.

— Жулі!

На порозі вона обернулася й зробила коротку паузу, щоб підсилити театральний ефект останньої репліки.

— Ніколасе, мене звуть не Жулі. Ти вже вибачай, що ми не подбали про належний у таких випадках вогонь.

Я сів. Вогонь? Що за вогонь? Не встиг ані слова сказати — вона розчахнула двері навстіж і відступила вбік. У кімнату хлинуло світло.

І ввірвалися якісь люди.

Троє в темних штанах і чорних сорочках поло. Вони рухалися так швидко, що я ледве встиг упівсвідома накинути простирадло на грішне тіло. Першим вбіг чорний Джо. Підскочив до мене, заткнув долонею рота, не давши крикнути, навалився всією вагою й припечатав до ліжка. Один із нападників увімкнув нічну лампу. Теж знайоме обличчя. Тоді на острівному хребті цей тип мав на собі німецький мундир і грав роль Антона. Третім був білявий матрос, якого минулої неділі я двічі бачив біля вілли. Борюкаючись з Джо, я шукав очима Жулі. Ніяк не міг повірити, що це не страшний сон, схожий на помилку друкарів: читаєш Лоуренса, перегортаєш сторінку — а там далі кошмари Кафки. Що ж, я тільки на мить угледів Жулі ззаду. Хтось за дверима обняв її за плечі так, ніби вона щойно вціліла в авіакатастрофі.