Джон Фаулз - Маг

— Моріс француз?

— Ні. Грек. Народився в Александрії. Виховувався переважно у Франції. Його батько був великий багач. Космополіт. Принаймні так здається. Моріс збунтувався. Відкинув нав’язаний йому спосіб життя. З його слів, до Англії він поїхав, щоб сховатися від батьків і таки студіювати медицину.

— Як бачу, ви в захваті від Кончіса.

Вона кивнула й тихо проказала:

— Вважаю, що він найбільший у світі вчитель. Тобто не вважаю. Знаю.

— Як тут було торік?

— Боже мій… Цей потворний тип. Довелося шукати іншого піддослідного. Вже не в школі. В Афінах.

— А Левер’є?

Джун усміхнулася. Безперечно милий спогад.

— Джон… — Торкнула мене за руку. — Це зовсім інша історія. Дізнаєтеся її завтра, га? А тепер ваша черга. Розкажіть мені докладніше… знаєте, про що.

І я трохи розказав про Алісон. Ну звичайно ж, в Афінах я її ані на крихту не обманув. Ось тільки не здогадався, що Алісон може так уміло приховувати те, що в неї на душі.

— Чи не пробувала вона раніше накласти на себе руки?

— Ні разу. Мені завжди здавалося, що Алісон спокійно ставиться до всього, що їй випадає на долю.

— Може, вона потерпала від депресії?

— Ні.

— Таке трапляється. З жінками. Ні з того ні з сього. Біда в тому, що тоді їм ідеться не про самогубство.

— На жаль, їй саме про те йшлося.

— Мабуть, усе це тяглося віддавна й неявно. Хоча мали б виявлятись якісь ознаки. Зазвичай бувають вагоміші причини покінчити з собою, ніж розрив із коханцем.

— Я вмовляв собі подібну думку.

— Принаймні ви їй ані словом не збрехали, — на мить стисла мою долоню Джун. — Отже, вам нема чого картати себе.

Ми впору дійшли на місце, коли впали перші краплі дощу, поодинокі й великі. На острів насувала гроза. Джун відчинила ворота й попровадила мене доріжкою. Вийнявши ключа, відімкнула вхідні двері. У передпокої світилося. Лампочка миготіла, струм корився могутнім електричним розрядам у небі. Обернувшись, Джун швидко й навіть трохи несміло цмокнула мене в щоку.

— Почекайте тут. Жулі, мабуть, заснула. Зараз повернусь.

Вона побігла вгору сходами й зникла. Відтак постукала й негучно окликнула сестру. Двері відчинилися й зачинилися. Тиша. Надворі гуркотіло й мерехтіло, по шибах ударив шквал дощу, звідкись потягло холодом. Минуло зо дві хвилини. Нагорі рипнули невидимі двері.

Жулі вийшла на майданчик першою — босоніж, у чорному кімоно поверх білої нічної сорочки. Заклопотана, якусь мить постояла, а тоді збігла до мене.

— Ой, Ніколасе.

І впала в мої обійми. Ми не поцілувались. Згори усміхнулася Джун. Відхилившись від мене, Жулі шукала мого погляду.

— Чому ти мене не застерегла?

— Не знаю.

Знову припала до моїх грудей, наче втішати треба було не мене, а її. Я поплескав Жулі по спині. Джун послала мені поцілунок рукою — таке собі благословення — й пішла собі.

— Тобі Джун сказала? — спитала Жулі.

— Так.

— Про все?

— Про дещо.

Вона пригорнулася міцніше.

— Яка я рада, що це вже минулося…

— Я тобі ще не пробачив за цю неділю.

Вона глянула на мене. Видавалася серйознішою, ніж можна було сподіватися після легкого, мало не жартівливого докору. Очима благала повірити їй.

— Ніколасе, я не хотіла, щоб так сталося. Мало не вийшла з гри. Слово чести. Я мучилася, знаючи все наперед…

— Дуже вже вправно ти приховала свої муки.

— Бо знала, що нам уже недовго терпіти.

— Я чув, що цього літа ти приїхала сюди вперше.

— І востаннє. Вдруге я не витримаю. Особливо такого, що діється тепер… — І знову очі благають зрозуміти й простити. — Джун завжди напускала туману, коли йшлося про «Бурані». Ото мені й закортіло подивитися.

— Я радий. Нарешті.

Жулі знову притиснулася до мене.

— Я не збрехала про одну річ.

— Цікаво знати, що це за річ.

Намацавши мою руку, вщипнула її — на докір. І перейшла на шепіт:

— У всякому разі ти не підеш додому в таку негоду. Мені одній страшно, коли б’ють громи.

— Мені теж. Сказано — зроблено.

Далі наша розмова провадилася без слів. Жулі взяла мене за руку й повела нагору. Ми підійшли до дверей кімнати, де я три дні тому зробив трус. Завагавшись, Жулі ніяково, з відтінком глузування над собою, глянула на мене.

— Пам’ятаєш, що я сказала тобі в неділю?

— Під твоїми чарами я вже давно забув усіх дівчат, з якими…

Вона опустила очі.

— На тому мої чари й закінчуються.

— Я завжди вважав нас кращою парою, ніж Міранда і Фердінанд.

На вустах Жулі майнула усмішка, ніби я нагадав про щось давно забуте. Дівчина затримала на мені погляд. Здавалося, хотіла сказати про щось зовсім інше, але передумала. Вона відчинила двері, ми ввійшли. Біля ліжка світила лампа, віконниці зачинено. З незастеленого ліжка відкинуто набік простирадло й ліжник, подушка геть пом’ята. Біля лампи лежала розгорнута збірка віршів, було видно рядки нерівної довжини. Попільницею правила раковина морського вушка. Ми трохи постояли, зніяковілі й розгублені, — люди, що надто довго чекали жаданої миті. Волосся Жулі розсипалося на плечах, біла сорочка сягала щиколоток. Моя мила розглядалася по кімнаті так, ніби хотіла подивитися на знайомі речі моїми очима, ніби побоювалася, що я погордую патріархальною простотою обстави, ба навіть трішки закопилила губу. Я усміхнувся, але її несмілість уже перекинулася на мене… Змінилася наша дійсність, відпали виверти, дражнення й ухиляння — все те, що Жулі вважала чарами. Якусь мить усе це минуле видавалося дивовижно невинним, як в Адама з Євою перед гріхопадінням.