Джон Фаулз - Маг

— Однак я сумніваюся.

— Чогось іншого від вас і не сподіваються, — перебіжно всміхнулася вона. — Уявіть шахіста, який грає не задля перемоги, а тільки для того, щоб спостерігати гру суперника.

— Ота дурня з Лілі й Розою…

— Це жартівливі прізвиська. В колоді таро є карта, яку звуть магом. Чародій, чаклун. Його традиційна символіка — це квіти лілії та рожі.

Проминувши готель, ми вийшли на майданчик з виглядом на головну гавань. У мертвотному світлі блискавиць осліплені віконницями будинки, схожі на театральні декорації, раз у раз примарно оживали… Подібно як у мові, що тепер веде Джун: сцена то спалахує світлом розуміння, то потопає в пітьмі сумнівів. Спалахи в небі частішають, і в розмові теж світло долає темряву.

— Чому ви раніше не привозили сюди Жулі?

— Бо її особисте життя… мабуть, вона вам розповіла цю історію.

— Жулі навчалася в Кембриджі?

— Так. Роман з Ендрю обернувся лихом. Сестрі було важко оговтатись, і я подумала, що тут їй стане легше. Ще одна причина — Моріс звабився на перспективи залучення двійнят.

— І постановив, що я маю клюнути на Жулі?

Джун трохи побарилася з відповіддю.

— У дослідах ми не практикуємо ось таких «постанов». Людину можна змусити до чого хоч, тільки не до статевого потягу. Або ж навпаки — до відмови від нього. — Джун глянула на бруківку під ногами. — Все це, Ніколасе, стоїть на імпровізації. Не на постанові. Можна сказати, що піддослідна миша в чомусь рівноправна з експериментатором. Вона теж визначає візерунок лабіринту. Визначали й ви, хоча не цілком усвідомлювали це, як і та миша. — Помовчавши, вона повела далі, вже легшим тоном: — Відкрию вам ще один секрет. Сестрі не подобалася наша затія. Оте викрадення в неділю. Правду кажучи, ми сумнівалися в тому, що вона належно поводитиметься. Однак Жулі розвіяла наші сумніви.

Згадалося, як перед нашою перекускою Жулі очевидно не хотіла показати мені оту паскудну підземну криївку, та й потім я мало не насилу змусив її до цього.

— Чи схвалюєте ви як сестра те, що Жулі вибрала мене? Не в експерименті, а в реальному житті.

— Бачили б ви її недавнього залицяльника, оте втілення дівочих мрій… — Джун затнулась і швиденько додала: — Це вже я занадто зубоскалю. Ендрю напрочуд розумний. Вразливий. Але він бісексуал, а в таких людей завжди великі проблеми. Жулі потребує когось такого… — Джун скривилася. — На мій суто лікарський погляд, саме такого вона у вашій особі й знайшла.

Ми йшли вгору крутою вузькою вулицею, що вела до місця розстрілу заручників.

— Оці стариганові оповідки всі вигадані?

— Ми дуже хочемо спершу вислухати ваші здогади й висновки.

— А ви самі знаєте правду?

Джун завагалася.

— Та ніби знаю. Не всю. Тільки те, що Моріс вважав за потрібне відкрити перед нами.

Я кивнув на меморіальну дошку на пам’ять про жертв розстрілу.

— А як щодо цієї історії?

— Розпитайте кого-небудь у селі.

— Знаю, що на той час він був ось тут. Але чи все сталося так, як він розповів?

— А чому ви гадаєте, що могло статися інакше? — перегодивши, спитала Джун.

— Дуже красива ця картина квінтесенції свободи. Але вісімдесят людських життів — це, мабуть, надто вже висока ціна такої краси. Якось воно не в’яжеться з тою, як ви сказали, ненавистю до самогубства.

— А може, він попросту допустився фатальної помилки у своїх розумуваннях?

Трохи осадила мене ця репліка.

— Десь так я й гадав.

— А ви йому про це сказали?

— Напівнатяками.

Вона усміхнулася.

— Ось це, мабуть, була вже ваша помилка в розумуванні. — Не давши мені відповісти, повела далі: — Одного разу, коли я була… десь у такому стані, як ви тепер, він увесь вечір руйнував мені віру в мій здоровий глузд, мою гордість за наукові здобутки, причому робив це в таких обставинах, що хоч-не-хоч, а повіриш… Кінець кінцем я зламалася. Товчу одне й те саме: «Це неправда, неправда, я не така». А тоді дивлюся — він щирить зуби. І каже: «Нарешті».

— Мене аж нудить, коли в таких випадках бачу його садистську втіху.

— Саме тому піддослідні й вірять йому. Як сказав би Моріс, саме ця обставина заважає піддослідному бунтуватися проти дійсности. — Джун кинула на мене іронічний погляд. — Змову обставин проти людини — позірно садистичну — ми називаємо еволюцією. Історією. Зрештою, й існуванням.

— Я зрозумів, що про це й ідеться в Кончісовому метатеатрі.

— Він часто читав знамениту лекцію про мистецтво як узаконену галюцинацію. — Джун скорчила гримасу. — Добираючи піддослідних, ми завжди побоюємося натрапити на такого, що читав Морісові статті на цю тему. Тому-то не ризикуємо співпрацювати з молодими французами-інтелектуалами.