Джон Фаулз - Маг

Запала тиша. Тоді Джун наївно й несміло спитала:

— Вона вас… кохала?

Я зам’явся.

— Я старався повестися порядно. Мабуть, перестарався. Написав би їй, у чому річ, якби ви тоді не виїхали на вихідні. Ну а віч-на-віч з нею я вирішив, що ганебно було б і далі мовчати… — Я стенув плечима.

— Ви сказали їй про Жулі?

В її голосі забриніла непідробна тривога.

— Не переймайтеся. Попіл нікому нічого не скаже.

— Я не те мала на увазі, — потупилася Джун. — Цей розрив… вона дуже близько взяла до серця?

— По ній не було пізнати. Якби ж то я знав наперед… Гадав, що поводжуся, як належить порядній людині. Звільняю її від обов’язку чекати мене.

Помовчавши, вона тихо спитала:

— Якщо це правда, то як ви могли… дозволяти нам і далі провадити ту саму гру?

— Та я ж без пам’яті закохався у вашу сестру!

— Але ж Моріс вас застеріг.

— А чи сказав він мені хоч раз правду?

Знову замовкнувши, Джун про щось розмірковувала. Вона помітно змінилася зовні. Облишила вдавати, що перейшла на мій бік.

— Це серйозна річ, Ніколасе, — глянула мені у вічі. — Ви не обманюєте?

— Маю докази у своїй кімнаті. Може, бажаєте подивитися на них?

— Якщо ваша ласка, — непевно й вибачливо відповіла Джун.

— Гаразд. Дві хвилини почекаю вас біля брами. Якщо не дочекаюся, то справі кінець. Ідіть тоді всі к чортовій матері.

Не давши їй відповісти, я відвернувся й рушив. Навмисно не озирався, ніби мені байдуже, йде вона слідом чи не йде. Коли я відмикав хвіртку, сяйнула блискавиця й стало видно, що Джун помалу наближається. Вона відстала від мене на якихось сто ярдів.

Повернувшись з листом від Енн Тейлор і з газетними витинками, я побачив, що Джун стоїть напроти воріт, по той бік вулиці. В освітлених дверях стовбичив барба Вассілі, та я не зважав на нього. Мовчки тицьнув конверта в руки Джун, що підійшла мені назустріч. Вона не приховувала того, що рознервувалася. Вийняла листа, впустила його, й мені довелося підняти. Підставивши папір проти світла, почала читати. Дійшовши до кінця записки від Енн Тейлор, Джун ще якийсь час дивилася порожніми очима на рядки. Відтак побіжно глянула на витинки. Раптом вона заплющила очі й похилила голову, як до молитви. Дуже повільно склала папери, засунула їх у конверт і віддала мені. Вона так і не звела голови.

— Мені дуже шкода. Не знаходжу слів.

— Ого, бачу зміни на краще.

— Присягаюся, що ми нічого не знали.

— Ось тепер дізналися.

— Треба було нам сказати.

— І почути від Моріса сентенцію про те, що вся ця історія — частина комедії життя?

Мої слова її діткнули.

— Якби ви, Ніколасе, знали… Це дуже несправедливо.

— Атож. Якби я знав.

Джун понуро задивилася на мене.

— Я справді не знаходжу слів. Для вас це, мабуть, було…

— Не «було», а «є».

— Так, я… — затнулася вона. — Пробачте мені.

— Не ваша провина найбільша.

Вона труснула головою.

— У тому-то й річ. З певного погляду, саме моя.

Однак не пояснила чому. Добру хвилину ми стояли, як двоє незнайомих на похороні.

Знову сяйнула блискавка, і це ніби спонукало Джун винести рішення. Блідо й співчутливо усміхнувшись, вона торкнула мене за рукав.

— Почекайте хвилинку.

Підійшовши до сторожа, що знічев’я споглядав нас із порога своєї будки, вона заторохтіла по-грецькому, значно вільніше, ніж я.

— Барбо Вассілі…

Я розчув тільки перші слова, далі Джун говорила тихо. Старий згідливо кивнув, тоді ще раз. Мабуть, вислухав якісь настанови. Джун вийшла на дорогу, зупинилася за три кроки від мене й скрушно глянула.

— Ходімо.

— Куди?

— До Гермесової хати. Жулі там. Чекає.

— Якого біса тоді здалося…

— Тепер це неважливо. — Джун зиркнула вгору, на дедалі густіші хмари. — Матч перервано.

— Щось ви дуже швидко вивчили грецьку мову.

— Не дуже. Я тут уже третє літо.

Щоб якось придобритися, вона лагідно всміхнулась. Тоді прудко підійшла до мене й узяла за руки. Хоч-не-хоч, я глянув на неї.

— Забудьте все, що я тут наплела. Мене звуть Джун Гоумз. Моя сестра називається Жулі. Наша мама справді схибнулася на нас. Ось тільки мешкає не в Серн-Аббасі.

Я й далі не піддавався на намову.

— Мама так і пише, — пояснила Джун. — Але цього листа ми підробили.

— А Джо?

— Жулі… вподобала його. — В її очах майнув осуд. — Але можу вас запевнити, що не спить з ним. — Джун нетерпеливилася, не знаючи, як мене переконати й ублагати. Вона склала руки, як до молитви. — Ну ж бо, Ніколасе. Прошу вас, відкиньте ваші підозри. Хоч на кілька хвилин, поки дійдемо на місце. Присягаю Богу, ми не знали, що сталося з вашою дівчиною. Якби знали, то зразу ж припинили б вас мучити. Повірте, це правда.