Джон Фаулз - Маг

На щастя, нам допоміг зовнішній світ. За вікном сяйнула блискавка, й лампа, помигтівши, згасла. Ми поринули у смолянистий морок. Гухнув оглушливий грім. Ще не встиг стишитися, а Жулі вже опинилась у моїх обіймах і ми жадібно впилися поцілунком одне в одного. Знову блиснуло, знову бухнуло, ще гучніше. Вона притулилася до мене, як дитина. Поцілувавши її в маківку й поплескавши по плечах, я шепнув:

— Може б, я роздягнув тебе, вклав у ліжечко й пригорнув до себе?

— Нехай трохи посиджу в тебе на колінах. Я нервуюся.

У пітьмі вона підвела мене до стільця біля узголів’я ліжка. Я сів, Жулі забралася мені на коліна, й ми знову поцілувалися. Вмостившись якнайвигідніш, вона намацала мою ліву долоню, й наші пальці сплелися.

— Розкажи про свою подружку. Що з нею сталося?

Я повторив усе те, що недавно розповів її сестрі.

— Я вирішив поїхати на побачення в останню мить. Дуже вже дозолив мені Моріс. І ти теж. Та й не хотілося мені тинятися тут без діла.

— Ти говорив з нею про мене?

— Я тільки сказав, що на острові зустрів іншу.

— Її це вразило?

— Якби ж то! Якби ж то вона не затаїла того, що відчувала…

Жулі ласкаво стиснула мою долоню.

— Ти її не захотів?

— Мені було жаль її. Але по ній не було видно, що ця новина зачепила за живе.

— Ти не відповів на моє запитання.

Я усміхнувся пітьмі. Триває погано прихована битва між співчуттям і жіночою цікавістю.

— Я весь час думав про те, що марную з нею час, а ти десь далеко.

— Бідолашка. Нарешті можу уявити, як вона почувалася.

— Це зовсім інша дівчина, ніж ти. Вона ніколи нічого не сприймала всерйоз. А чоловіків узагалі за ніщо мала.

— А однак сприйняла тебе всерйоз. Принаймні насамкінець.

Цю репліку я передбачив і мав готову відповідь.

— Як гадаю, я став своєрідним символом усього того, що не вдалося в її житті. Останньою краплею, що переповнила чашу.

— Що ви робили в Афінах?

— Оглядали місто. Повечеряли в ресторані. Посиділи, побалакали. Понапивались. Усе було по-людськи. Принаймні так мені видавалося.

Жулі ніжно впилася нігтями в мою кисть.

— Поб’юся об заклад, що ти таки пішов з нею до ліжка.

— А якби так, то ти сердилася б на мене?

Я відчув, що вона покрутила головою.

— Ні. Я на таке заслужила. І зрозуміла б. — Піднесла мою руку до губ, поцілувала. — Хочу, щоб ти сказав правду.

— Чому це тебе так цікавить?

— Бо я тебе майже не знаю.

Я глибоко зітхнув.

— Мабуть, таки треба було переспати з нею. Тоді, може, досі була б жива та здорова.

На мить запала тиша. Жулі цьомкнула мене в щоку.

— Я тільки хочу з’ясувати, з ким маю провести ніч: з грубошкірим негідником чи з вразливим та ураженим ангелом.

— Є тільки один спосіб це з’ясувати.

— Так гадаєш?

Після перебіжного поцілунку вона вислизнула з моїх рук і кудись відійшла. В кімнаті хоч око виколи, я не бачив, куди саме. Та ось шпарини у віконницях сяйнули від блискавиці. Миттєвий зблиск вихопив із пітьми Жулі, що стояла біля касоне й стягувала сорочку через голову. Зашаруділо — Жулі наосліп добиралася до мене. Ударив грім, шелеснув її короткий судомний вдих. Повівши рукою, я натрапив на Жулі й посадив її, оголену, собі на коліна.

Наші вуста зустрілись, і мої пальці вирушили в подорож дівочим тілом. Пружні груди, гладкий живіт, клинок волосся, стегна… Ех, мені б та десять рук, щоб нарешті вона піддалася й віддалася — покірлива, тільки моя… Вивільнившись, Жулі встала, постояла трішки, а тоді всілася на мене верхи й стала розстібати ґудзики сорочки. У спалаху блискавиці висвітилось обличчя — поважне й зосереджене, як у дівчинки, що роздягає ляльку. Впоравшись з ґудзиками, вона стягла з мене сорочку разом із піджаком і впустила на підлогу. Тоді сплела замком руки за моєю шиєю, як тоді, в нічній воді Муци, й відкинулася назад.

— На світі нема нікого й нічого гарнішого від тебе, — шепнув я.

— Ти ж не бачиш мене.

— Зате відчуваю.

Подавшись уперед, я поцілував груди, тоді пригорнув її й відшукав уста. Жулі дивовижно пахла мускусом, трішки апельсином і первоцвітом. Цей аромат відтінював чуттєвість і водночас недосвідченість дівчини, дедалі більше прагнення віддатися пристрасті й переродитися в таку, яку я жадаю, — трепетну, палку, аж ніяк не грайливу. Обірвавши поцілунок, вона знеможено шепнула:

— Відчинімо віконниці. Люблю запах дощу.

Жулі рушила відчиняти. Я похапцем скинув решту вбрання й кинувся на дівчину, коли вона відверталася від вікна. Розвернувши її лицем надвір, обняв ззаду, й ми завмерли, вдивляючись крізь зливу, що за три фути від нас постала темною прохолодною стіною. Світло згасло не тільки в нас, а й у всьому селі. Мабуть, на центральному щиті перегоріли запобіжники. Блискавка розтяла небо навпіл, і на мить кошмарне блідо-фіолетове світло залило юрму стін та дахів, гладь Егейського моря. Грім припізнився, осердя бурі відійшло в далину.