Джон Фаулз - Маг

Спершись на мене, Жулі підставила груди на волю ночі й моїх невгамовних рук. Погладивши плаский живіт, вони куйовдили волосся на лоні. Повернувши голову до мене, Жулі поставила ногу на сидіння стільця, аби було зручніше пестити. Взяла мене за руку, підвела її до своїх грудей і знерухоміла в очікуванні збудження. Немовби її справжніми коханцями були заливний дощ і чорнющий морок, а мені належало виконати попередні пестощі, подібні до тих, якими обдарувала мене Жулі під час купання біля Муци. Дощові бризки, відбиваючись від підвіконня, зрошували мою руку та її живіт, але на те дівчина не зважала.

— Вийти б нам надвір, — тихо сказав я.

Жулі висловила згоду швидким поцілунком, але зразу ж накрила долонями мої руки й притримала їх там, де були. Поки що вона воліла неквапно впадати в гріх, помалу підлягати спокусі… Досі блідо блимтів небосхил. Тепер він належав до далеких засвітів. Справжній світ замкнувся на мені й її тілі… На теплих випуклостях під спиною, на шовковистих грудях із випнутими пипками, на дарованому, відкритому для пестощів лоні. Подібну картину я уявляв на самому початку, ще за часів Лілі Монтґомері: умліваючи, делікатна, ефемерна істота підлягає тваринній частині свого єства. У цього ще не зовсім зрілого створіння під оболонкою чарівливости й бездоганних манер криється невинне розтління маленької дівчинки, що бавиться в тата й маму з хлопчиками-ровесниками.

Зненацька вона вхопила мене за руки й силоміць притисла їх до свого живота — затримала під арештом.

— У чому річ?

— Ти розпусняк.

— Ото сказонула!

Обернувшись, Жулі сховала обличчя на моїх грудях.

— Скажи, що вона робила, щоб тобі було приємно.

Це прохання підтвердило універсальний закон Ніколаса Ерфе: ступінь нетактовности жінки в ліжку прямо пропорційний ступеню освіти. Зате я смакував наперед нагоду дати відповідний урок.

— Навіщо тобі це знати?

— Хочу, щоб у мене вийшло краще, ніж у неї.

Я пригорнув її.

— Мені дуже добре, коли ти робиш по-своєму.

— Ого, який великий, — шепнула Жулі.

Її руки кралися донизу. Я трохи відступив, щоб було вигідніше. У ній було щось від незайманки, ладної втратити невинність і захрясти в розпусті.

— Маєш цю штуку? — спитала Жулі.

— В плащі.

— Надіти її тобі?

Поки я порпався в кишенях, Жулі підійшла до ліжка. Надворі прояснилося, і я розрізняв обриси дівочої постаті. Взявши презерватив, вона посадила мене на постіль, а сама клякнула на килимку, наділа ґумову штуку, відкрутила кільце аж до підчерев’я, нагнулася й губами торкнула свою роботу. Відтак сіла на п’яти й схрестила руки на паху. Зображала з себе недоторку. Я розгледів її усмішку.

— Ну й скромниця з тебе. Годі прикидатися.

— Я ж справді провела п’ять років у монастирській спальні. Там не доводилося щось уявляти й домислювати, все було наяву [218] Жулі натякає про Жустину, головну героїню роману де Сада «Жустина, або Нещастя чесноти», яка вимушено пробула п’ять років у розпусних монахів і втекла від них. .

Злива вщухала, кімната пройнялася дощовою свіжістю, запахом мокрого каменю. Я уявив, як струменить вода по стінках сотень водозбірників, як радо звиваються в’юни на дні.

— Ось тільки до втечі не дійшло. Все закінчилося на балачках.

Усміхнувшись ще ширше, вона змовчала. Я простягнув руку. Звівшись з колін, Жулі податливо лягла на мене. Запала тиша. Замість нас вели розмову наші тіла. Вона вдавала, що вже заволоділа мною. Ухилялася, дрочилась, а тоді втішала поцілунками. Та ось змовкли й тіла, настав їй час розчинитися в мені. Її тіло повниться очікуванням. Зникли чари, Жулі перекинулася на плечі. Простяглася на кусючому покривалі, поклавши голову на подушку. Ставши навколішки, я виціловував її всю — від маківки до стоп. Якусь мить милувався нею з кінця ліжка, в ногах. Жулі лежала на боку, вільно відкинувши руку. Перекинулася горілиць, коли я посунувся вперед. Мить, ще одна — і я вже глибоко в ній. Ніколи досі мені не траплялось ось так увійти в жінку вперше. Це було щось поза межами сексу, пронизане обтяжливою безплідною минувшиною й повною сподівань прийдешністю, наскрізь пройняте чуттям володіння. Я відчув, що оволодів не тільки її тілом. Нависав над Жулі, спершись на руки. Вона дивилася вгору, в пітьму.

— Боготворю тебе, — озвався я.

— Я цього хочу.

— Завжди хотітимеш?

— Завжди.

Я поволі занурювався в ній — і враз сталася несподіванка. Раптово засвітилася лампа поряд ліжка. Мабуть, у селі полагодили генератор.