Джон Фаулз - Маг

У двері постукали. Ввійшов інший чоловік. Приніс тацю з кавником. Запахло чудовою кавою на зразок марки «Блу маунтин» — справжньою, а не нудотною «турецькою», що в Греції запарюють з порошку. На таці були ще булочки, масло, айвовий джем та яєчня з шинкою. Мене залишили самого. Попри обставу й обставини, я поснідав усмак, як ніколи. Гостро, по-прустівському, як після дози мескаліну [219] Очевидно, Ніколас має на увазі епізод, описаний у романі Марселя Пруста «На Сваннову сторону», коли смак і запах тістечка та чаю нагадали головному героєві дитинство й спонукали писати спогади в белетристичній формі. Подібний випадок був у житті Пруста. Завдяки цьому постав згаданий роман, що згодом розвинувся в цикл-гепталогію «У пошуках втраченого часу». Сам автор, крім багатьох наркотиків, заживав і мескалін, який викликає гострі й химерні враження. , всотував кожен запах і смак цих ласощів. Голодний як вовк, я виїв усе, що було на таці, й до краплі допив каву. Подужав би спожити ще раз стільки. А на додачу до цієї розкоші мені дісталася навіть пачка американських сигарет «Філіпп Морріс» і коробка сірників.

Я став розглядатися. На мені ґабардинові штани, в які я востаннє вбирався ще взимку, й один із моїх пуловерів. Висока склеписта стеля, як у водозбірнику під будинком. Стіни без вікон. Сухі, хоч і підвальні. Світить лампочка. В кутку стоїть моя валізка. Поряд на вбитому у стіну гвіздку почеплено вішачок із моїм піджаком. Стіл стоїть під недавно змурованою цегляною стіною. У ній масивні дерев’яні двері без клямки й без вічка, ба навіть завіс не видно. Я штовхнув їх. Не піддалися. Мабуть, з того боку на них засув або гачок. У кутку стоїть триногий столик — старосвітський умивальник із помийним відром. Я пошпортав у валізці. Чиста сорочка, зміна білизни, літні штани. Ось і бритва. Так, замість годинника може послужити мій заріст. Що ж, із дзеркала на мене дивився хтось зарощений щонайменше дводенною щетиною — змордований і байдужий. Я глянув на фреску. Образ смерти, смертна камера, традиційний останній сніданок смертника. Залишилося витерпіти останню зневагу — подобу смертної кари.

Куди не ткни — усе просякло підлою непростимою, всеосяжною зрадою. Ота дівка зрадила не тільки мене як особу, але й усі мої високі почуття. Жулі… чи то пак Лілі… Відтепер називатиму її Лілі. Ця перша маска видається правдивішою, ніж наступні, бо очевидячки фальшива й личить зрадливиці. Хто ж вона насправді… Без сумніву, геніальна актриса, геніально аморальна в анґажементах. Ось так чинити може тільки повія. Дві повії. Було видно, що Джун, чи то пак Роза, весь час напоготові виступити замість сестри в останньому гидотному акті. Мабуть, близнята були не проти, щоб у такий спосіб принизити мене подвійно.

Всі їхні оповідки — брехня й принада на гачку. Всі листи, що надходили до мене, — не що інше, як фальшивки, й виявити це було не дуже-то просто. Напевно, ці негідники переглядали всю мою кореспонденцію. Отже, могли довідатися про долю Алісон. Еге ж, порадивши мені повернутися додому й одружитися, Кончіс уже знав, що вона мертва. І Лілі знала. Ото поринаєш у здогади — ніби ступаєш поза край землі. Безперечно, статті про сестер-двійнят були підроблені. А якщо це кодло вміє підробляти газетні тексти… я поліз у кишеню куртки, куди поклав листа Енн Тейлор зразу ж після того, як «Джун» прочитала його біля шкільної брами. Так, конверт досі на місці. Я придивлявся до листа й витинків, та так і не помітив ознак фальсифікації. У моїй шкільній кімнаті залишився другий конверт, заадресований достеменним почерком Алісон. Той, що зі зворушливим пучечком засохлих квітів. Тільки вона могла їх надіслати.

Тільки Алісон.

Я задивився у вічі двійника в дзеркалі. У мене залишилась одна-єдина певна опора — це порядність, незрадливість цієї дівчини… і правда про її смерть. Якщо вже й Алісон… якщо й вона теж… Мене понесло. Видалося, що весь світ змовився проти мене. Я силкувався проникнути в минуле, щоб осягти Алісон, щоб до решти впевнитися в ній, щоб пізнати саму сутність цієї дівчини, відкинувши впливи любови й ненависти, які спотворюють картину. На якусь хвилину мої міркування зіслизли до сущого божевілля. Припустімо, що впродовж останнього року моє життя точиться геть всупереч закону про існування, який дуже часто виголошував Кончіс… навіщо він так робив? чи не для того, щоб раз по разу зводити мене на манівці?.. Тобто всупереч закону випадковости. Квартира на Рассел-сквері… але ж я найняв її випадково, відгукнувшись на оголошення в «Нью стейтсмені» [220] Англійський загальнополітичний журнал із солідною репутацією. . Вечірка, знайомство з Алісон… але ж я міг відмовитися від запрошення, міг не вичікувати, поки всі страшненькі дівчата знайдуть кавалерів… та й ніяк не пошириш підозру ще й на Марґарет, Енн Тейлор і решту гостей… Е ні, таке припущення притягнуте за вуха. Відпустиш їх — зразу ж упаде.