Джон Фаулз - Маг

Він заспокійливо й вибачливо звів руку.

— У вас не все добре з головою. За ці дні ми ввели вам чимало різних ліків.

Я хапнув ротом повітря.

— Скільки було цих днів?

— Сьогодні неділя.

Три дні випали з життя. Я згадав оті нещасні екзаменаційні роботи. Учні, вчителі… Не може такого бути, щоб уся школа змовилася з Кончісом. Мені запаморочилося в голові — не так від наркотичного похмілля, як від потворного хамства. Їм начхати на законність, на мою роботу, на пошану до небіжчиків. На все те, що тримає світ, робить його придатним для життя. А оте скоєне неподобство руйнує засади не тільки мого світу, але й Кончісового, наскільки розумію.

Я втупився Антонові у вічі.

— Мабуть, у вас, німців, такі забави — звична річ.

— Я швейцарець. Між іншим, моя мати — єврейка.

Антон утішно споглядав з-під густих, смолянисто-чорних брів. Побовтавши в чашці рештками кави, я вихлюпнув їх йому в обличчя. Ще й халат заплямив. Діставши носовичка, Антон витер обличчя й щось сказав стриженому матросові. Не сердився. Знизав плечима й глянув на годинник.

— Тепер десята тридцять… е-е-е… вісім. Сьогодні відбудеться суд. Треба, щоб у вас була ясна голова й тверезий розум. Це добра ознака, — кивнув він на свій заляпаний халат і звівся. — Бачу, ви цілком опритомніли.

— Що за суд?

— Незабаром туди підемо. Будете нас судити.

— Вас?!

— Так. Мабуть, ви гадаєте, що ця кімната — тюремна камера. Аж ніяк. Це… як буде по-англійськи «кабінет судді»?

— Чамберз.

— Ага. Чамберз. А може, ви б хотіли…

Антон жестом зобразив гоління.

— Ісусе Христе…

— Там буде чимало людей. — Я недовірливо приглядався до нього. — Матимете кращий вигляд. Гаразд. Адам, — кивнув Антон на стриженого блондина, вимовивши ім’я на німецький лад, — повернеться за двадцять хвилин і приготує вас.

— Приготує?

— Це дрібничка. Ми додержуємо певного ритуалу. Не задля вас. Задля нас.

— Кого це «нас»?

— Незабаром ви все зрозумієте.

Шкода, що вже не стало кавової гущі. Ще б раз та йому в пику…

Усміхнувшись, Антон вклонився й вийшов. Ці двоє теж вийшли й замкнули за собою двері. Клацнула заскочка. Кістлява з’ява споглядала на мене зі стіни й ніби повторяла по-своєму, по-некрофільському: невдовзі зрозумієш. Усе зрозумієш.

Я накрутив годинника й належно поставив стрілки. Рівно за двадцять хвилин повернулися два мої тюремники. У чорному вони були схожі на есесівців й видавалися брутальнішими, ніж можна було б подумати, глянувши на їхні обличчя — звичайні, без видимих ознак брутальности. До мене підійшов білявий Адам. Мав у руці невелику сумку.

— Будь ласка… не пручайтеся.

Поставивши сумку на стіл, він видобув із неї дві пари наручників. Я презирливо простягнув руки й дав себе прикути до рук цих вартівників. Адам вийняв ще якусь чудернацьку маску з чорної ґуми. На її вивороті був товстий загубник.

— Дозвольте на вас надіти. Не болітиме.

Ми трохи повагалися. Я вирішив не опиратися й виждати, поки трапиться нагода луснути по пиці того, хто мені справді допече. Блондин нерішуче підніс цю маску-кляп до мого обличчя. Здригнувшись, я обхопив зубами чорний ґумовий валик, що мав смак якогось антисептика. Адам вправно зав’язав поворозки на потилиці. Підійшов до сумки, взяв із неї широкий чорний пластир і приліпив краї маски до мого обличчя. Даремно я не поголився.

Далі пішли несподіванки. Ставши навколішки, Адам задер мою праву холошу поза коліно й закріпив її там еластичною підв’язкою. Зробивши жест, щоб я не боявся, стягнув з мене светр, розстібнув сорочку й оголив ліве плече. Тоді обв’язав праву литку білою стрічкою — дюйм завширшки, з пришитою криваво-червоною розеткою. Таку саму стрічку Адам просунув під пахву й затягнув вузол на голому плечі. Відтак приліпив на лобі кружок чорного пластиру десь зо два дюйми в поперечнику. І, нарешті, зробивши той самий заспокійливий жест, накинув на голову простору чорну торбину. Я не пручався, хоч і кортіло. Ми рушили. Про всяк випадок тюремники притримували мене за руки.

У кінці коридору ми зупинилися.

— Обережно, нам треба зійти нагору, — сказав Адам.

Куди нагору? На подвір’я чи на поверх будинку?

Я намацав ногою сходи, й ми помалу вибралися на волю. Сонце гріло шкіру. Чорна торба на голові майже не пропускала світла. Ми пройшли ярдів двісті-триста. Чи то запахло морем, чи то тільки здалося. Ось зараз плечі торкнуться стіни, а навпроти мене вишикуються солдати, щоб виконати смертний вирок. Але мої конвоїри спинилися, й хтось скомандував: «Опускайтеся». Мене не підганяли. Дали час зійти сходами, значно довшими, ніж ті, що провадили до моєї камери. Стало прохолодніше. Ми завернули за ріг, зійшли вниз на кілька східців. Тут наші кроки гучно відлунювали. Мабуть, це якийсь великий зал. Загадково й зловісно тхнуло паленим деревом і їдким дьогтем. Мене спинили й зняли з голови торбу.