Джон Фаулз - Маг

Спостережний пункт… Кончіс замаскував вхід і затулив оглядові шпари. Я заглянув усередину труби. У напівтемряві було видно драбинку, масивні противаги на кінцях тросиків і бетонну підлогу.

Жулі підштовхнула віко, й воно м’яко опустилося врівень з поверхнею скелі. Камінці, якими його інкрустовано, допасувалися до оточення, як фраґменти головоломки-складанки. Нізащо не здогадаєшся, що тут криївка. Хіба що, наступивши на цю інкрустацію, зауважиш, що камінці чомусь прикипіли до скелі. Якщо наступиш. Але потайний хід влаштовано на підвищенні, яке люди воліють обходити.

— Не можу повірити в те, що діється, — сказав я.

— Ти ж, мабуть, не вважаєш, що я… — урвала на півслові Жулі.

— Не далі, як півгодини тому, Кончіс сказав, що ти його коханка. І що ми з тобою ніколи не побачимося.

— Коханка?!

— Так. І Джун теж.

Настала її черга на несподіванку. Жулі подивилася на мене, як на провокатора, й сердито пирхнула.

— І ти йому повірив! — Уперше за весь час вона заговорила начебто всерйоз. — Якщо повіриш хоч на крихту, то не хочу тебе й знати.

Я зразу ж обняв її, наші вуста зустрілися. Короткий, зате цілком переконливий поцілунок. Вона м’яко відвела голову.

— Здається, нас спостерігають.

Я кинув оком на яхту й відпустив стан Жулі, але й далі тримав її за руки.

— Де Джун?

— Вгадай.

— Мені не до загадок.

— Я сьогодні відміряла шмат дороги. Непогана прогулянка.

— Від села? Від Гермесової хати?

— Ми туди ще в п’ятницю перебралися. Так близько до тебе… Годі було витримати.

— Отже, Моріс…

— Поселив нас у тій хаті аж до осени, — широко усміхнулася Жулі. — Знаю, як ти почувався. Я теж щипала себе, щоб переконатися, чи це не сон.

— Боже праведний. А що з його планами?

— Моріс відклав їх на потім. Якось увечері несподівано сказав, що на цю справу нема часу. Говорив щось про наступне літо, але… — Жулі пересмикнула плечима. — Це ціна, яку треба заплатити за наше щастя.

Я ловив погляд Жулі.

— Ти й досі хочеш залишитися?

Вона кивнула.

— Якщо ти вважаєш, що ми витримаємо одне з одним в буденному житті. Без захопливих пригод.

— Не доберу слів на таку дурну мову.

— Як бачу, триматимешся мене, — розпромінилася Жулі.

Озвалася сирена. Тримаючись за руки, ми обернулися до яхти, що плила навпроти нас, ярдів за триста від берега. Жулі помахала рукою. Трохи повагавшись, я зробив те саме. На палубі манячили Кончіс і Джо, між ними чорна постать Марії. Вони теж нам помахали. Кончіс щось гукнув матросові на носі судна. Потягнувся димок, бухнув постріл, у небо злетіло щось маленьке й чорне. Долетівши до найвищої точки, воно розірвалося. На лазурному небі замерехтів зоряний дощ. Ще раз. І ще раз. Феєрверк на честь закриття сезону. Довге виття сирени, зведені руки. Жулі слала поцілунки здаля, я махав рукою. Довгий білий корпус віддалявся від берега.

— Він справді сказав, що я його утриманка?

Я дослівно передав Кончісові слова. Жулі задивилась услід яхті.

— Ото ще нахаба.

— Я здогадався, що це брехня. По його незворушній пиці картяра.

— Заробить від мене ляпаса по цій пиці, хай тільки побачу його. Джун лютуватиме. — А проте вона усміхнулась. — Одначе… — Жулі потягла мене за руку. — Ота прогулянка. Конаю з голоду.

— Я хочу подивитися, де ви мешкали.

— Потім. Спершу щось кинемо на зуб.

Ми повернулися на місце, де я залишив кошика, й розташувалися під сосною. Жулі розгорнула пакуночки з канапками, я відкупорив шампанське. Пляшка нагрілася, й трохи напою пролилося на землю. Ми цокнулися, випили, поцілувалися й узялися до їди. Жулі хотіла знати все, що сталося попереднього дня, і я розповів. Вона дізналася також про нічні маневри, про сфальшованого листа, в якому написано, що я захворів…

— Ти дістав мого справжнього листа із Сифносу?

— Так.

— Правду кажучи, ми запідозрили, що лист від тебе — це ще одне крутійство. Але Моріс був такий милий з нами, хоч до серця прикладай. Відтоді, коли Джун і я зноровилися й з’ясовували з ним стосунки.

Я спитав, що вони робили на Криті й під час плавання. Жулі скривилася.

— Засмагали й нудьгували.

— Ніяк не втямлю, навіщо він зволікав.

Жулі зам’ялася.

— У минулі вихідні Моріс спробував намовити нас… знаєш… щоб звабити тебе на Джун. Гадаю, він ще не відмовився від цієї ідеї.

— Глянь-но. — Сягнувши по торбу, я вийняв звідти конверта з грішми. Назвав суму й сказав, що хотів би її повернути Кончісу. Жулі зразу ж заперечила.

— Ні. Мусиш прийняти. Ти заробив, а в нього кури грошей не клюють, — усміхнулася вона. — Та й незадовго тобі доведеться годувати мене. Я ж втратила роботу.