Джон Фаулз - Маг

— Угу.

— А на мене найшов настрій роздягнути тебе.

— Спершу маєш взяти мене на коркоші й віднести до села.

— Я не проти.

Спершись на лікоть, Жулі нахилилася, поцілувала мене й злегка всміхнулася.

— Сьогодні ввечері. Обіцяю. Джун чекає нас.

— Покажи мені вашу криївку.

— Там бридко й жахливо. Як у гробівці.

— Я тільки оком кину.

Вона задивилась мені в очі так, ніби з якоїсь причини хотіла відрадити мене від того, а тоді усміхнулася, встала й простягла руку. Ми повернулися на схил проти моря. Жулі нахилилася й смикнула один із камінців. Відчинилася інкрустована накривка, відкрився чорний зів. Ставши навколішки, Жулі опустила в нього ногу, намацала першого щабля й рушила донизу. Добравшись до дна на глибині п’ятнадцяти футів, задерла голову.

— Обережно. Деякі щаблі поламалися.

Я поліз углиб. У трубі пройнявся прикрим клаустрофобійним відчуттям.

Внизу, навпроти драбини, переді мною відкрилося квадратне підземелля, десь п’ятнадцять на п’ятнадцять футів. У напівтемряві видніли двері в бічних стінах, а в тій, що з боку моря, були заткнуті шпари, що колись служили для спостереження й для обстрілу з кулемета. Стіл, три дерев’яні стільці, невелика шафка. Повітря важке, задушливе. Здавалося, що й тиша тхнула.

— Маєш сірники, Ніколасе?

Жулі простягла ліхтаря, я засвітив його. Ліву стіну бездарно розписали фрескою: пивний погрібець, стоять шапки піни на череп’яних кухлях, підморгують грудисті дівулі. Залишки фарби свідчили, що колись це мальовидло було кольорове. Тепер на тиньку залишилися тільки темні контури. Воно видавалося дуже давнім, як етруські настінні малюнки, як слід цивілізації, що канула в небуття. На правій стіні значно вправніше зображено вулицю якогось міста, чи не австрійського… Може, Відня. Напевно, Антон допоміг малярові правильно побудувати перспективу. Бокові двері були схожі на ті, що в корабельних перегородках. На них висіли масивні колодки.

— Ось наша кімната, — кивнула на цю стіну Жулі. — А в тій навпроти мешкав Джо.

— Гидотна нора. Ще й затхла на додачу.

— Ми її прозвали Окопом. Знаєш, як тхне в окопі?

— А чому двері замкнено?

— Не знаю. Їх ніколи не замикали. Мабуть, щоб сюди не добиралися люди з села. Ті, що знають про цю криївку, — криво усміхнулася вона. — Ти нічого не втратив. Там одяг, ліжка. І мальовидла, ще паскудніші.

Я глянув на неї у світлі ліхтаря.

— Брава з тебе дівчина. Спробуй тут витримати.

— Ми ненавиділи Окоп. Стільки понурих, нещасливих солдатів… Сиділи тут під замком й світу білого не бачили. Хіба що крізь шпари.

Я торкнувся її руки.

— Гаразд. Я вже надивився.

— Загаси ліхтар, будь ласка.

Я скрутив ґнота, і Жулі полізла вгору. Стрункі блакитні ноги у сліпучому денному світлі. Я трохи перегодив, щоб не наткнутися головою на закаблук, і поліз за нею. Жулі вже наполовину вибралася.

Раптом вона крикнула:

— Ніколасе!

Хтось вискочив з-за зведеного віка, вхопив Жулі за руки й ривком витяг з отвору. Вона махала ногами, намагаючись зачепитися за тросики замикального механізму. Знову гукнула до мене, але їй заткнули рот. Біля люка зашурхотіли камінці під ногами. Стараючись якнайшвидше вибратися, я допомагав собі руками. На якусь мить в отворі майнуло чиєсь обличчя. Молодий блондин, стрижений на йоржика, — так, це той матрос, якого я бачив вранці біля вілли. Зауваживши, що мені залишилося здолати ще два щаблі, він тут же з грюкотом зачинив віко. Розгойдані противаги бились об металеву обшивку біля моїх щиколоток. Опинившись у кромішній пітьмі, я крикнув на все горло:

— Ради бога! Гей! Підождіть!

З усієї сили я натиснув на віко. Воно трішки подалося, ніби на ньому сиділи чи стояли. А з другого разу зовсім затялося. В трубі було дуже тісно, я не міг зручніше прикластися. Безуспішно піднатужившись утретє, я став прислухатися. Тиша. Спробував востаннє двигнути цю накривку, махнув рукою й зліз на дно. Чиркнув сірником, засвітив ліхтаря. Двері були добрячі, не піддавалися. Я навстіж відчинив дверцята шафки. Там було рівно стільки начиння, скільки глузду в тому, що тільки-но скоїлося. Злобно бурмочучи лайку на адресу Кончіса, я згадав його відплиття. Такий собі казковий хрещений батечко: прощання з шиком-пшиком, феєрверк, пляшка «Крюґа». Ба, настав кінець хмільним веселощам. Просперо з’їхав з глузду й нізащо не випустить Міранди з лабетів.

Стоячи біля драбини, я кипів від люті. Силкувався якось витлумачити дволичність цього садистичного старигана, прочитати його палімпсест. Його «театр без глядачів» — суще безглуздя, ним нічого не витлумачиш. Єдине, без чого не обійдеться жоден актор чи актриса, — це глядачі. Цілком можливо, що у своїх діях Кончіс почасти керується якоюсь театральною теорією. З його ж таки слів, спектакль — це лише метафора. І що з того випливає? Якась нова незбагненна течія у філософії — метафоризм? Може, він уявив себе професором якоїсь надуманої науки двозначностей, кимсь на зразок Емпсона… [213] Вільям Емпсон (1906–1984) — один із найвизначніших англійських літературних критиків. Обстоював контекстуальне прочитання художнього твору, яке лягло в основу так званої нової критики — напрямку в літературознавстві. Широко відома його книжка «Сім різновидів двозначности» (1930). Я думав, думав, та так і не додумався до чогось путнього, тільки впав у сумнів. Під нього потрапили, крім Кончіса, також сестриці-близнята. Згадалася сценка з шизофренією. Ото ж бо й воно. Все наперед задумано, і з самого початку присуджено ніколи не здобути Жулі, натомість вічно терпіти муки невгамованого пожадання та насмішки, як Тантал. Та чи знайшлася б дівчина, геть байдужа до мене, що зуміла б зробити те саме, що й Жулі? Чи спромоглася б на такі поцілунки, на такий неприкрито пристрасний, жагучий шепіт? Якби й знайшлася, то хіба схиблена й цілком певна, що не доведеться виконувати свої обіцянки.