— Перімені.
Вона чекає.
І кивком показав на скелю, що на схід від пляжу.
Я кинув оком, сподіваючись побачити знайому постать. На тлі тиші диркотіла моторка, повертаючись від яхти. Гермес тицьнув пальцем у скелю й повторив те саме слово. А мені дзвеніли у вухах інші слова.
«Ви ще не можете зорієнтуватись у своїх думках. Ані в моїх».
Задля пристойности, про Гермесове око, я спромігся статечно дійти аж до самого яру. А далі не втримався — збіг сходинками додолу й одним махом вибрався на той бік.
Залитий сонячним промінням Посейдон цього разу видався не дуже величним. До його простягненої руки підвішено картку, що тріпотіла під вітром, неначе випраний носовичок, забутий на шнурку. Зображена на картці рука показувала, куди йти, — до скелі. І я подався туди — навпростець лісом, крізь хащі.
Крізь рідколісся я майже зразу ж побачив Жулі. У світло-блакитних штанах і темно-синій блузці, у рожевій панамі, вона стояла на краю скелі й дивилася на мене. Я помахав рукою, Жулі відповіла тим самим, а тоді, на мій подив, не кинулася назустріч, а крутнулася, ступила кільканадцять кроків і зникла за гребенем. Мені, втішеному та окриленому, навіть на гадку не спало, що вона тим часом могла подати умовний сигнал на яхту. Мовляв, усе йде за планом. Я кинувся бігти. Не минуло й двадцяти п’яти секунд, а я вже примчав до місця, де вона стояла… Що ж, тепер стояв і дивом дивувався. Ярдів двадцять крутосхил ішов донизу, а далі починався обрив. Нема де сховатись у цих кількох латках чагарника заввишки з фут, серед цього розсипу дрібних валунів та уламків, а однак Жулі як у воду канула. Ще й у такій одежині, що зразу впадає в око… Випустивши з рук кошичка й торбу, я пройшовся гребенем крутосхилу. Обстежив усю місцину — безуспішно. Тут ані брил, ані розколин. У кількох місцях я спустився крутосхилом до краю прірви. Ні, зійти до самого низу зміг би тільки вправний альпініст, та й то потребував би страховки.
Всупереч усім законам фізики, Жулі розчинилась у повітрі. Я задивився на яхту. Там витягають на борт моторку, на палубі з десять осіб — матроси та пасажири. Подовгастий корпус уже рухається, помалу пливе майже назустріч мені. А я стою, неначе виставлений на посміх.
Раптом ззаду хтось театрально кашлянув. Я рвучко крутнувся — і завмер від подиву. Посеред схилу, за якихось п’ятнадцять ярдів від мене, із скелі стирчали голова і плечі Жулі.
Вона спиралася ліктями на кам’яну площину, а позаду неї зловісним, гротескним німбом чорнів круг із нерівними краями. Але на її обличчі не було нічого зловісного. Тільки пустотлива мінка.
— Ти щось загубив? Може, допомогти тобі шукати?
— Ісусе Христе!
Злізши вгору, я спинився за шість футів від місця, звідки вона усміхалася до мене. Помітно засмагла — майже так само, як її сестра. Круг за її головою виявився стальною відкидною накривкою, подібною до тих, що на каналізаційних люках. Каміння навколо отвору примуровано цементним розчином. Жулі стояла в трубі, вертикально заглибленій у скелю. З накривки звисали два тросики. Вони вели, мабуть, до якогось замикального механізму. Прикусивши губу, жартівниця поманила мене зігнутим пальцем.
— «Завітай до мене в гості», — каже мушці… [212] Дуже часто цитований в англомовних країнах уривок із вірша англійської поетеси Мері Гавітт (1799–1888) «Павук і Муха». У повісті «Аліса в Країні Див» Льюїс Керролл помістив вірш «Омарова кадриль» — пародію на «Павука і Муху».
В саме око влучила. На острові справді водилися павучки, що влаштовували невеличкі пастки на узбережжі; я не раз спостерігав, як хлопчики виманюють цих хитрунів із домівок. Був на Фраксосі й павучище. Раптом Жулі змінилась на обличчі.
— Ой, бідолашненький ти мій! Що сталося з рукою?
— Хіба він не сказав тобі про цю ранку?
Вона заперечливо покрутила головою. Стурбувалася.
— Не переймайся, це дрібниця. Вже зажило, — заспокійливо сказав я.
— Жахливе видовище.
Жулі вибралася назовні. Ми не кинулись одне до одного. Трохи перегодивши, вона взяла мою обдерту руку, придивилася до неї й співчутливо заглянула мені в очі. Я усміхнувся.
— Дріб’язок… Знала б ти, який танець-увиванець влаштував мені Кончіс останнього дня.
— Я так і гадала, що він щось встругне. — Жулі знову кинула оком на мою руку. — З тобою все гаразд?
— Підожди. Дай отямитися. — Я кивнув на діру. — Що це за чортівня?
— Німці видовбали. Під час війни.
— О Господи. Я міг би й сам здогадатися.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу