Джон Фаулз - Маг

— Дівчата… на яхті? — спитав я по-грецькому.

Він закопилив губу. Не знаю.

— Чи бачили ви їх сьогодні?

Гермес задер голову. Ні.

Гидливо відвернувшись, я ввійшов усередину й піднявся на другий поверх. Погонич невідступно супроводжував мене. Відчепився тільки біля дверей моєї кімнати й заходився замикати всі вікна та віконниці… Зрештою, я цього й не помітив, бо в кімнаті виявив, що мені залишили прощальний подарунок. На подушці лежав конверт, набитий грецькими банкнотами. Я порахував. Двадцять мільйонів драхм. З уваги на тодішню стрімку інфляцію це становило двісті фунтів з добрячим гаком — більш ніж третину мого річного заробітку. Ось чому старий перед самим відходом зайшов нагору. Я кипів гнівом. Цією подачкою він прозоро натякнув, що й мене можна купити. Останнє з черги приниження. А однак це таки велика сума. Майнула думка про те, щоб побігти до причалу й жбурнути ці гроші йому в лице. Ще є час, моторку розвантажать і повернуться за рештою людей та речей. Хороша думка, та не дочекалася здійснення. Почувши Гермесові кроки, я квапливо ввіпхнув купюри в торбу. Він стояв на порозі й стежив, як я пакую решту своїх пожитків. Провів мене вниз, ніби йому наказали пильнувати за кожним моїм рухом.

Останній погляд на концертну залу, на забитий у стіні гвіздок, на прямокутну пляму — слід по картині Модільяні. За хвилину-дві я стояв під колонадою, слухаючи, як Гермес замикає цю залу зсередини. Долинув гуркіт моторки, що наближалася до берега. Мені й далі кортіло спуститися до причалу й… ет, досить уже цих символічних жестів, краще взятися до чогось путнього. Можна спробувати заморочити голову сільському сержантові поліції, щоб допустив мене до радіостанції на посту берегової охорони. Мені вже байдуже, що зроблю з себе дурня. Я плекав останню надію. Може, Кончіс вигадав якусь нову побрехеньку, щоб сестри не рвалися на острів. Він міг звести на мене подібний наклеп, який звів на них. Мовляв, я в нього платний працівник і весь час обманюю Жулі… Конче треба побачитися з дівчатами, хоча б для того, щоб дізнатися, чи цього разу стариган сказав про них правду. Нізащо не повірю цьому брехунові, поки вони самі не підтвердять. Я вчепився спогадів про Жулі. Нічне море, незліченні хвилини її щирости. Заспокоював себе тим, що в нас дуже багато спільного: англійський характер, суспільна верства, університетська освіта. Щоб продатися, навіть Кончісові, спершу треба було б позбутися чуття гумору та вміння тверезо дивитися на світ і стати примітивом, який нічого не втратить, промінявши честь на розкіш, духовність на тілесні втіхи… Нема сенсу.

Втім, хоч як уперто я протиставляв свій наївний англійський скептицизм прогнилій європейській продажності, а все ж не втямив, чому такі чарівливі дівчата запросто обходяться без залицяльників, чому вбралися в паранджу на догоду Кончісу, чому стариганові вдається впливати на особистість Жулі й туманити голову своїм багатством. Еге ж, видно, що дівчата призвичаїлися до життя в розкошах, хоч переді мною й стараються приховати цю звичку. Не збагну цього, піддаюся.

Я почув, що Гермес вийшов на бічну колонаду дверима з калатайлом у формі дельфіна, якими тут дуже рідко користувалися, й зашкряботів ключем. Що раніше візьмуся до справи, то краще. Зіскочивши на жорству, я рушив до брами.

— Киріосе, обід! — різким голосом гукнув погонич.

Відмахнувшись, я простував далі: ти теж іди к чортовій матері зі своїм обідом. Біля хати стояв на прив’язі його осел, нав’ючений притороченими мішками. Впавши в безглузду паніку від того, що не вдасться до йоти виконати Кончісові розпорядження, Гермес побіг до свого осла. А я йшов собі, хоч і зауважив краєм ока, що погонич на бігу вхопив якусь штуковину, яка стояла в тіні біля дверей. За мною заскрипіли на жорстві прудкі кроки. Я обернувся, щоб спекатися цього набриди. І враз спинився. Рука завмерла в жесті.

Він простяг мені очеретяного кошика. Того самого, що носила Жулі в неділю, коли ми довго були наодинці. Я помалу підвів очі на Гермеса. Прохальним рухом він виставив кошичка ще ближче до мене. І сказав рідною мовою: «Мусите це взяти». Вперше за час нашого знайомства на його обличчі майнуло щось схоже на усмішку.

Трохи повагавшись, я впустив торбу, взяв кошичка й заглянув усередину. Два яблука, два апельсини, два обгорнуті білим папером і акуратно перев’язані пакуночки. Поміж цим добром стирчала покрита золотою фольгою шийка пляшки шампанського. Відсунувши вбік один із пакуночків, я глянув на етикетку. «Крюґ». По-дитячому ошелешений, я витріщився на Гермеса. Той мовив одне-єдине слово.