Джон Фаулз - Маг

— Це Джо Гаррісон.

— Привіт.

Я не відповів.

Скоса зиркнувши на Кончіса, він простягнув мені руку.

— Вибачай, друже. Я тільки виконав те, що наказав бос.

Цей здоровило не з Вест-Індії, а зі Штатів. Йому я теж не подав руки.

— Ви це виконали з натхненням.

— Ще б пак. Ми, нігери, найближчі родичі мавп. Отож обзивайте нас євнухами, ми ж не можемо знати такого слова.

Джо сказав це легким тоном, ніби ця образа вже не мала значення.

— Я не хотів вас образити.

— Окей.

Ми насторожено подивились один на одного, й американець відвернувся до Кончіса.

— Зараз заберуть речі.

— Маю ще щось нагорі, — відповів Кончіс.

Я і Джо залишились удвох. На стежці з’явилося п’ять матросів у синіх безрукавках і білих шортах. Типові греки, крім одного блондина, що скидався на скандинава чи німця.

Дівчата майже нічого не говорили про склад екіпажу. «Грецькі матроси», ото й усе. Я знову відчув укол ревнощів, ще дошкульніше кольнула непевність. Таке враження, що мене позбулися, наче якогось непотребу… й пошили в дурні. Всі вони знали, який з мене дурень. Я свердлив очима Джо, що лінькувато сперся на колону. Невелика на нього надія, але вона ж, як-не-як, остання.

— Де дівчата?

Темні окуляри знехотя досліджували мою зовнішність.

— В Афінах.

Окуляри блимнули в бік дверей, за якими зник стариган. І знову, з тінню скрушної усмішки під ними, скерувалися на мене. Джо хитнув головою на знак співчуття.

— І що б це мало означати?

Легкий рух плечима: попросту так сталося.

— Ви в цьому впевнені? — спитав я.

— Мабуть, — м’яко шепнув він.

Проминувши нас, матроси підійшли до скринь. З-за рогу з’явився Гермес з валізами. Він прямував до стежки на пляж, кілька кроків за ним дріботіла мадам Катрін у всій своїй красі. Джо відірвався від колони, ступив крок-два до мене й простягнув пачку американських сигарет. Повагавшись, я взяв одну й нахилився над пломінцем поданого сірника.

— Вона просила передати вам пробачення, — ледь чутно мовив Джо. Звівши голову від пломінця, я глянув йому в обличчя. — Не заливаю. Справді просила. Окей?

Я й далі дивився на нього. Джо знову блимнув окулярами на двері. Видно, не хотів, щоб нас застали за балачкою.

— Приятелю, у вас нікчемна пара проти фул-гауса [211] Комбінації з п’яти карт у грі в покер. Пара — дві карти однакового старшинства. Фул-гаус — дві карти однакового старшинства і три карти іншого однакового старшинства. . Ніяких шансів. Розумієте?

Чомусь ці слова, наперекір самому собі, я взяв до уваги ближче, ніж усі стариганові доводи. Кортіло передати Жулі через Джо якусь гірку й їдку репліку, та я не встиг добрати потрібних слів. У дверях постав Кончіс із валізочкою в руці й сказав щось по-грецьки одному з матросів. Джо торкнувся мого плеча відрухом прихованого співчуття й рушив до Кончіса, щоб узяти валізку. Проходячи повз мене, скривився.

— Знаєте жарт про тягар білих людей? Вони накладають, а ми носимо.

Недбало махнувши рукою на прощання, він потягся вслід за Гермесом і мадам Катрін. Матроси понесли скрині, й ми з Кончісом знову залишилися віч-на-віч. Він розвів руки — без усмішки, зате з насмішкою. Мовляв, краще буде, якщо мені повіриш.

— Ви не дали мені останнього слова, — обізвався я.

— Не варто клеїти дурня. У цій країні правлять гроші.

— І, як виявилося, садизм.

Старий зміряв мене оком.

— Зараз прийде Гермес, щоб усе тут позамикати. — Я промовчав. — Ви проґавили нагоду. Раджу вам поміркувати, через яку рису вашого характеру так сталося.

— Йдіть ви к чортовій матері.

Кончіс не відповів, тільки втупився мені в очі, ніби хотів гіпнозом змусити забрати ці слова назад.

— Я сказав те, що мав на думці, — додав я.

За якусь мить він повагом похитав головою.

— Ви ще не можете зорієнтуватись у своїх думках. Ані в моїх.

Відтак, знаючи наперед, що я не подам руки, Кончіс пройшов повз мене. Але біля сходів зупинився й озирнувся.

— Мало не забув. Мій садизм не поширюється на ваш шлунок. Гермес дасть вам запакований обід. Уже готовий.

Влучна відповідь спала мені на гадку, коли стариган дійшов до середини жорствяного майданчика.

— Канапки з ціанистим калієм?! — гукнув я навздогін.

Він ані вухом не повів. Мене так і поривало кинутися за ним, схопити за руку, затримати силоміць, а водночас стримувала думка про своє безсилля.

Гермес з’явився, йдучи йому назустріч із пляжу. На причалі заторохтіла моторка, готова доправити людей на яхту. Перекинувшись кількома словами з Кончісом і потиснувши йому руку, погонич попрямував до вілли. Стариган зник з очей. Дійшовши до сходів, Гермес спинився, кинув на мене понурий погляд і помахав в’язкою ключів.