Джон Фаулз - Маг

— Але ж у всякому випадку я можу жаліти Антона.

— Можете. Та чи мусите?

Згадавши Алісон, я зрозумів, що вибору немає. Я жалів її так само, як і незнайомого німця, що промайнув переді мною на екрані. А може, й захоплювався нею, тобто заздрив їй, одній з тих, що зайшли далі від мене на шляху життя. І Алісон, і Антон впали в такий розпач, що вже не могли спостерігати далі. А мені залишилось одне — накласти руки на свою душу.

— Так, — відповів я. — Він не міг інакше.

— Отже, ви хворі. Живете не життям, а смертю.

— Це залежить від кута зору.

— Ні. Від переконання. Адже моя оповідь — це не що інше, як символ історії Європи. Ось що таке Європа. Полковник Віммель. Безіменний бунтівник. І Антон, що розривається між ними двома й накладає на себе руки, коли вже запізно щось робити. Як дитина.

— А може, в мене нема вибору.

Стариган подивився на мене, але нічого не сказав. Я відчув його міць, злобу, безсердечність, його досаду на те, що я такий дурний, нерішучий і самолюбний. Він ненавидів не тільки мене, але й усе, що, на його думку, я уособлював, — пасивність, відступництво, англійськість. Кончіс справляв враження людини, яка плекає нездійсненну мрію змінити все на світі й згоряє від свого безсилля. Еге ж, він має в розпорядженні тільки мою особистість — нескінченно малий мікрокосм, який дано або переінакшити, або зненавидіти.

Я опустив очі.

— Отже, по-вашому, я другий Антон. Чи так мені розуміти ваші слова?

— Ви той, хто не знає, що таке свобода. Понад те, пізнаючи свободу, ви водночас втрачаєте її.

Я спробував розкусити цей парадокс.

— Невже я занадто відкрився й тим самим не догодив вам?

— Тим самим знецінився. — Кончіс узяв папку. — Пропоную піти спати.

— Не можна так поводитися з людьми, — різко сказав я. — Ми неначе селяни, яких мають розстріляти тільки для того, щоб ви могли довести якусь абстрактну теорію свободи.

Вставши, він подивився на мене згори.

— Поки трактуватимете свободу на свій нинішній копил, поти триматимете в руках автомат виконавця вироку.

Я знову подумав про Алісон і тут же прогнав цю думку.

— Чому ви так певні, що бачите моє справжнє «я»?

— Я не претендую на таке. Я ухвалив рішення, знаючи, що ви самі нездатні побачити своє справжнє «я».

— Ви що, справді вважаєте себе богом?

Неймовірна річ — він не відповів. Подивився так, ніби дав мені можливість самому вирішити, чи так воно, чи ні. Пирхнувши, я дав знати свою думку й повів далі.

— А тепер що накажете мені робити? Збирати манатки й чухрати до школи?

Несподівано ця репліка трохи осадила Кончіса. Він повагався, перш ніж відповісти, — красномовне замішання.

— Як собі хочете. Завтра має бути невеличка прощальна урочистість. Але це дрібниця.

— То й добре. Гріх було б пропустити таку оказію.

Стариган уважно придивився до моєї силуваної усмішки, а тоді кивнув.

— На добраніч.

Відвернувшись, я чув щораз дальші кроки. Біля дверей концертної зали він затримався.

— Ще раз попереджую. Ніхто сюди не прийде.

Я пропустив ці слова повз вуха, і Кончіс зник в оселі. Можна повірити, що ніхто не прийде. А однак я усміхнувся в пітьмі. Знав, що погроза негайно покинути віллу занепокоїла старого, хоч він старався це приховати, спонукала нашвидкуруч зметикувати свіжу приманку й підкинути, щоб я таки залишився до ранку. Очевидно, я проходжу суворе випробування, щоб здобути доступ до кола втаємничених… Принаймні я набрався певности, що дівчата на яхті. Так би мовити, мене привели на розстріл, солдати вже прицілилися, та в останню мить виголошено помилування. Що впертіше відлучає мене від Жулі цей стариган, то ближча йому філософія Віммеля… Але ж Кончіс належить до людей зовсім іншого покрою. Якщо й буває жорстокий, то, відповідно до його ж таки критеріїв, це для того, щоб чинити добро.

Я викурив сигарету, тоді ще одну. Тяжіли гнітом безвітря, задуха й тиша. Не дійшовши до повні, місяць завис над планетою Земля, мертвий над приреченою вмерти. Я звівся й рушив стежкою в напрямку до пляжу. Зупинився біля лавки. Ніяк не сподівався такого фіналу — кам’яної статуї у дверях на комедійній сцені [205] У фіналі багатьох літературних і музичних творів до їхнього героя — Дона Жуана (Хуана) — приходить кам’яна статуя командора й разом із ним провалюється в пекло. . Але й Кончіс не здогадався про значення цього фіналу для мене. Припустив, що для мене свобода зводиться до потурання своїм забаганкам і амбіціям. І як противагу поставив свободу відповідати за свої вчинки — набагато давнішу, ніж свобода екзистенціалістів. Висунув моральний імператив з погляду радше християнина, ніж політика-демократа. Я подумки перебрав події останніх років свого життя — ненастанне силування на виняткову індивідуальність. Цій манії підлягло все моє покоління, перебувши обмеження та вимушені компроміси воєнного часу й постановивши втекти від суспільства, від усієї решти народу — в глибину самих себе. Я знав, що не зумію відповісти на Кончісове звинувачення й на запитання, поставлене його оповіддю. Знав, що не вдасться ухилитися, оголосивши себе жертвою історії, неспроможною бути кимсь іншим, крім як егоїстом. Не вдасться — відтепер, від цієї миті. Стариган увігнав мені в плече бандильєру, посадив на спину хтивого сукуба, демона-жінку — обтяжив знанням, якого я зовсім не хотів набути.