Джон Фаулз - Маг

Старшому, ватажкові, розбили рот — кулаком або носаком чобота. Губи набрякли й побагровіли. Коли я звів дуло, він розтулив те, що залишилося від губ. Всі зуби вибито. Зів рота схожий на почорнілу вульву. Я так розпачливо прагнув, щоб усе це якнайскоріше закінчилося, що не міг зміркувати, звідки взялася така рана. Йому теж або ламали пальці, або рвали нігті. По всьому тілі опіки. Але німці допустилися фатальної помилки. Не видавили йому очей.

Не цілячись, я натиснув на гашетку. Не вистрелило. Тільки клацнуло. Знову натиснув. Знову клацнуло.

Я обернувся. Віммель і мої конвоїри стояли футів за тридцять від мене й спостерігали. Заручники раптом зняли галас. Гадали, що я не можу наважитися на екзекуцію. Відвернувшись до брами, я спробував ще раз. Знову невдало. Помахавши автоматом полковникові, я дав зрозуміти, що з цією зброєю не все гаразд. Від спеки я погано почувався. Мене млоїло. І годі було зомліти.

— Щось не так? — спитав він.

— Автомат не стріляє.

— Це шмайсер. Чудова річ.

— Я три рази пробував.

— Не стріляє, бо не заряджений. Цивільним особам суворо заборонено давати в руки бойову зброю.

Я видивився на нього, тоді на автомат. Досі нічого не розумів. Заручники мовчали.

— Як же мені їх убити? — безпорадно спитав я.

Він усміхнувся. Усмішка наче поріз шаблею. І сказав:

— Я чекаю.

І тоді я збагнув. Мені належало затовкти їх кольбою.

Багато чого я зрозумів. Справжню сутність Віммеля, його справжні засади. І усвідомив, що це безумець, а отже, ні в чому не винен, як і всі безумці, навіть найжорстокіші. Це витвір, на який цілком може спромогтися життя, якщо забагне здійснити таку виняткову можливість спотворити душу і плоть. Мабуть, саме тому Віммель здатен чинити невідпорний вплив, як божество пітьми. Саме тому й випромінює якийсь нелюдський чар. Отже, насправді провина за зло й звірство лежить на німцях, зовсім не шалених лейтенантах, капралах та рядових, що мовчки прислухаються до нашої розмови.

Я рушив до полковника. Конвоїри подумали, що я надумав напасти, й звели автомати. Щось сказавши їм, він стояв на місці. Я зупинився за якихось шість футів від Віммеля. Ми дивились один одному в очі.

— В ім’я європейської цивілізації благаю вас припинити це варварство.

— А я наказую вам виконати вирок, — відрізав полковник і, не відвівши очей, докинув: — Якщо відмовитеся виконати цей наказ, то вас самого стратять на місці.

Я поволікся по сухій землі до брами. Спинився перед смертниками. Хотів був пояснити ватажкові, який ще міг би мене зрозуміти, що в мене нема вибору, що я конче мушу скоїти страхітливий злочин. Але я забарився на мить, за яку встиг зблизька розгледіти, що сталося з цим покаліченим ротом. Його не просто розбили чоботом чи палицею, а випалили. Я згадав солдата із залізним прутом, згадав перевернутий електрокамін. Кати виламали зуби й розжареним прутом випекли язика до самого кореня. Оскаженіли від слова, яке він викрикував. За ці дивовижні п’ять секунд, найвагоміших у моєму житті, я зрозумів цього повстанця. Мабуть, краще, ніж він сам себе. Ватажок сам допоміг мені в цьому. Він насилу повернув голову до мене й мовив слово, яке вже не міг вимовити. То були вже не звуки, ці конвульсії горла, цей п’ятискладовий хрип. Поза всяким сумнівом, те саме слово, його останнє слово. Воно лунало в його очах, в його єстві, всьому до решти. Що сказав Ісус на хресті? «Чому Ти мене покинув?» А цей чоловік повторяв щось менш зворушливе, менш жалісне, навіть менш людське, зате набагато глибше. Він промовляв зі свого світу, чужого мені. У моєму світі життя не мало ціни. Воно було таке дороге, що аж безцінне. У його світі була тільки одна безцінна річ. Елевтерія — свобода. Ватажок — це твердиня, сутність понад розумом, логікою, поза цивілізацією та історією. Він не Бог, бо нам не дано пізнати Бога. Однак собою довів, що є непізнаванний Бог. Втілив собою право на відречення. На вільний вибір. Ось цей ватажок і все те, що промовляло його вустами й тілом, зокрема біснуватий Віммель зі своїми жалюгідними німецькими й австрійськими вояками. Цей повстанець був усіма нараз виявами свободи — від найгіршого до найкращого. Свобода дезертирувати з поля бою під Нев-Шапеллю. Свобода стати віч-на-віч з первісним богом у Сейдеварре. Свобода потрошити сільських дівчат і каструвати ножицями юнаків. Він був чимсь таким, що виростало з самої суті речей, оминало моральність, охоплювало геть усе, зокрема свободу будь-якої дії, а протистояло тільки одному — забороні робити все що хоч.