Джон Фаулз - Маг

Усі брунатні руки здійнялися й осінили хрестом тілá. Віммель замовк. Німецька мова личить смерті так само, як латинь — католицькій месі.

— А відтак… вісімдесятьох заручників… затриманих відповідно до окупаційних законів… як відплату за жорстоке вбивство… чотирьох ні в чому не винних військовослужбовців вермахту… — полковник знову зробив паузу, — також стратять.

Коли прозвучав переклад останніх слів, натовп застогнав, ніби кожного вдарили в живіт. Багато жінок, кілька чоловіків кинулися на коліна, благаючи пощади у вояків, що стояли на балконі. Рід людський навпомацки шукає милости dei vindicantis [203] Мстивого Бога (лат.). , а її нема. Мабуть, Віммель пішов усередину, бо благання обернулися лементом.

Мене повели вслід за заручниками. Солдати-австрійці перекрили всі входи до гавані й не впускали селян. Я здригнувся від думки, що вони спромоглися допомагати «крукам», підпорядковуватися Віммелю, стояти, напустивши байдужість на обличчя, й грубо відштовхувати людей, до яких ще вчора не почували ворожости.

Петляючи між будинками, вузька вуличка привела до майданчика біля сільської школи. Це природна сцена, спадиста на північ. Звідси видно море й материк понад дахами низьких хат. З півдня майданчик обмежувала будівля школи, зі сходу й заходу — високі мури. Якщо пам’ятаєте, в саду, по той бік західного муру, росте великий платан. Його гілки нависають над майданчиком. Коли я туди прийшов, мені зразу впало в око, що на них висять три трупи, безбарвні в затінку й потворні, неначе взяті з офортів Ґойї. Голий двоюрідний брат з тою жахливою раною. Голі сестри. Випотрошені. З розпорених від ребер до лобка животів звисали нутрощі. Тіла повагом колихалися під полуденним вітерцем.

За кошмарними вішальниками я побачив заручників, що скупчилися в загоні зі шкільної стіни й огорожі з колючого дроту. Частина стояла в тіні під стіною, решта пеклася на сонці. Як тільки я прийшов, вони закричали. Обкидали мене обрáзами й проханнями допомогти, неначе я був спроможний зворушити й ублагати полковника. Він стояв посеред майданчика з Антоном і двадцятьма «круками». У довгому мурі, що зі східного боку, була брама із залізних ґрат. До них прив’язали двох партизанів. Не шнурком — тим же колючим дротом.

Мене поставили за подвійною шеренгою солдатів, ярдів двадцять від Віммеля. Антон навіть не глянув у мій бік, а Віммель тільки оком кинув. Антон задивився в порожнечу, ніби вмовляв собі, що все навколо тільки примарюється, що він сам примара. Полковник кивком підкликав колабораціоніста. Мабуть, хотів дізнатися, що саме вигукують заручники. Трохи поміркувавши, він рушив до них. Вони змовкли. Звичайно ж, не знали, що вже оголошено про їх страту. Віммель щось сказав, і їм переклали. Я не почув, що саме, але селяни вгомонилися. Отже, не смертний вирок. Полковник підійшов до мене.

— Я дав цим селянам обіцянку, — проказав він. Я подивився на його обличчя. Ані сліду нервозности й збудження. Цілком опанована людина. — Помилую їх. Пошлю до арбайттабору. З однією умовою. Ви, як сільський староста, у них на очах виконаєте смертний вирок цим двом убивцям.

— Я не кат, — відповів я.

Селяни загорланили до мене.

— Даю вам тридцять секунд на роздуми, — кинув полковник, глянувши на годинник.

Звичайно ж, у таких випадках ніхто не спроможеться на роздуми. З голови вивітрює здатність мислити. Не забувайте про це. Від тієї миті я керувався не здоровим глуздом. Я втратив його.

— Не маю вибору, — сказав я.

Він підійшов до солдата, що стояв скраю, зняв із його плеча автомат і демонстративно перевірив, чи він заряджений. Відтак простягнув мені цю зброю — обома руками. Ніби вручав нагороду. Підбадьорені заручники загомоніли й перехрестилися. І затихли. Полковник уважно спостерігав за мною. Майнула думка, що я міг би вистрелити в нього. Але тоді неминуче винищили б усіх жителів села.

Я рушив до чоловіків, прив’язаних до ґратчастої брами. Втямив, чому так задумав Віммель. Цей випадок докладно опишуть у колабораціоністських газетах. Ніхто ані словом не натякне, що я скоїв це з примусу. Зобразять мене греком, який втілює в життя німецьку теорію порядку. Засторога іншим старостам. Приклад для всіх заляканих греків. Але ці вісімдесят… Чи маю я право приректи їх на смерть?

Я зупинився за п’ятнадцять футів від партизанів. Надто близько, але мені дуже багато років не доводилося стріляти. Чомусь я ні разу не подивився їм у вічі. Водив поглядом по високому мурі з черепичним дашком, по зроблених без смаку декоративних урнах на стовпцях брами, по пір’ястих листках перцевого дерева, що росло за нею. Зрештою я не міг не глянути на смертників. Молодший скидався на мерця. Голова впала на груди. Кати щось зробили з його руками: всі пальці в крові. Але він жив. Було чути стогін і бурмотіння. Марення.