Джон Фаулз - Маг

Звичайно ж, це слово слугувало бідоласі не символом благородної ідеї чи високої мети. Воно стало останньою зброєю, і він нею скористався.

— Заберіть його й чекайте моїх наказів, — звелів полковник. Ватажка відволокли до кошмарної кімнати. Віммель підійшов до вікна, розчахнув віконниці в пітьму, трохи постояв мовчки, а тоді обернувся до мене:

— Тепер ви розумієте, чому я мушу застосовувати такі методи.

— Я вже нічого не розумію, — відповів я.

— У такому разі вам добре було б подивитися на розмову моїх солдатів з цією худобиною, — розсудив він.

— Ради бога, не вдайтеся до такого, — попросив я.

Полковник спитав, чи не вважаю я, що він насолоджується такими сценами. Я промовчав. Тоді він сказав:

— Я б залюбки висиджував у штабі, підписував документи й милувався пам’ятками архітектури. Ви мені не вірите. Маєте мене за садиста. Помиляєтеся. Я реаліст.

Я сидів і мовчав. Ставши переді мною, Віммель пообіцяв:

— Вас замкнуть в окремій кімнаті. Я розпоряджуся, щоб вам дали їсти й пити. Між нами, цивілізованими людьми, кажучи: я жалкую за те, що сталося вдень, і за те, що коїться досі за стіною. Звичайно ж, ви не заручник.

Я глянув на нього. Мабуть, у цьому погляді відбилися приголомшення й вдячність.

— Звольте затямити ось що, — сказав він. — Як і кожний порядний офіцер, я маю одну-єдину високу мету — виконати історичне завдання німців, тобто запровадити порядок у хаосі Європи. Коли ми впораємося з цим завданням, тоді буде час на пісні.

Сам не знаю як, але я відчув, що він виголошує неправду. Одна з найбільших помилок нашого часу — це така поширена думка: нацисти змогли прийти до влади, бо запровадили порядок у хаосі. Якраз навпаки — їм таке вдалося завдяки тому, що вони перетворили порядок на хаос. Вони відкинули десять заповідей, не визнавали існування Понад-Я [202] Понад-Я, Над-Я, Супер-Еґо — термін, яким у психоаналізі позначають моральні настанови людини, уявлення про те, що можна й чого не можна робити в суспільстві. Сором, докори сумління — це вияви Понад-Я. … І так далі. Нацисти сказали: «Можеш гнобити меншості, можеш убивати, можеш катувати, можеш злягатися й брати шлюб без кохання». Вони запропонували людству всі свої найбільші спокуси. Немає істини, все дозволено.

Гадаю, на відміну від більшости німців, Віммель це усвідомлював. Завжди знав, хто він такий і що робить. Знав, що бавиться зі мною, як кіт з мишею. А я з самого початку гадав інакше.

Востаннє подивившись на мене, він вийшов. Було чути, як полковник щось сказав одному з вартових. Мене відвели до кімнати нагорі й принесли їжу та пляшку німецького пива. З усіх почуттів, якими я проймався, переважало одне — надія на те, що виживу. Що бачитиму, як світить сонце. Що дихатиму, їстиму хліб, торкатимусь клавіш.

Минула ніч. Вранці мені принесли каву, дозволили вмитися. О пів на одинадцяту вивели надвір. Там уже чекали заручники. Їм не дали ні їсти, ні пити, й мені не дозволили поговорити з ними. Не було видно ні Віммеля, ні Антона.

Нас конвоювали до гавані. Там зібралося все село — півтисячі людей. Скупчений на набережній чорний, сірий та блідо-блакитний натовп пильнували вишикувані в шеренгу «круки-рабени». Там були сільські священики, жінки, навіть малі діти. Побачивши нас, юрма озвалася криком. Завирувала, як аморфна протоплазма. Силкувалася прорвати оболонку, та не могла.

Ми рушили. Знаєте цей великий будинок з чималими акротеріями на аттику? Той, що стоїть навпроти гавані? Тоді на його першому поверсі була таверна. На балконі стояв Віммель, за його плечима — Антон, а з обох боків — кулеметники. Мене вивели з колони й поставили біля стіни під балконом, серед столиків і стільців. Я проводжав поглядом заручників, що йшли далі вулицею, поки не зникли з очей.

Була спека. Чудовий день, забарвлений блакиттю чистого неба. Селян відтіснили з набережної до тераси перед таверною, де стояли старовинні гармати. Люди збилися в щільний гурт. Звернені до неба засмаглі обличчя, розмаяні під бризом чорні жіночі хустки. Я не бачив, що там на балконі, тільки відчував, що полковник зволікає й тяжіє над юрбою своїм мовчанням, усім своїм єством. Поступово люди стихли. Стіна облич вичікувала. У висі пурхали ластівки. Неначе діти, які бавляться в оселі, дарма що дорослі прибиті горем. Дуже дивно: стільки греків — і тиша. Тільки пташки безтурботно щебечуть.

Віммель заговорив. Колабораціоніст перекладав.

— Зараз ви побачите, що стається з тими, які… з ворогами Німеччини… і з тими, що допомагають цим ворогам… згідно з присудженим учора ввечері вироком військового трибуналу… страчено трьох бандитів… ще двох стратять тепер…