Джон Фаулз - Маг

Щойно ступивши на берег, Віммель наказав зігнати всіх чоловіків на мол. І вперше острів’яни запізнали своєю шкурою, що таке стусани й удари чужинських зайд. Жінок відтіснили в прилеглі вулиці та провулки. Віммель і Антон зайшли до таверни. Невдовзі туди покликали мене. Селяни хрестилися, коли два солдати вели мене попід руки, а тоді заштовхнули всередину. Віммель не встав, взагалі не привітався. Говорив зі мною, як з кимсь незнайомим. Навіть від англійської відмовився. Привіз із собою грека-перекладача, колабораціоніста. Антон загубив голову. Оторопілий від розвитку подій, він не знав, на котру й ступити.

Віммель подав свої умови. Чоловіки — за винятком вісімдесяти заручників — прочісують острів, ловлять партизанів і приводять до нього — разом із викраденою зброєю. Трьох бравих повстанців належить доправити тільки живими. Якщо ми впораємося за добу, то заручників зашлють до арбайттабору. Якщо не впораємося, то їх розстріляють.

— Якщо навіть ми й знайдемо партизанів, то як їх узяти живими в полон? Це ж озброєні, на все готові відчайдухи, — зауважив я.

Полковник глипнув на годинника й відповів по-німецькому:

— Одинадцята ранку. Маєте час до завтра, до дванадцятої дня.

Мені наказали переказати ці умови по-грецькому привселюдно, на набережній, що я й зробив. Натовп озвався гучними протестами, наріканнями, вимогами зброї й пропозиціями інших способів залагодити справу. На те полковник вистрелив із пістолета в повітря. Запанувала тиша. Принесли поіменний список, стали викликати чоловіків села. Кожен, почувши своє прізвище, ступав крок уперед, а Віммель сам визначав, хто стане заручником. Я зауважив, що він вибирає людей у силі віку, від двадцяти до сорока років. Мабуть, з огляду на здатність до роботи в таборі. Однак тепер я гадаю, що Віммель попросту відсіював на погибель найкращих — цвіт села. Коли набралося сімдесят дев’ять душ, він тицьнув пальцем у мене. Я став вісімдесятим заручником.

Нас, заручників, під конвоєм повели до школи. Там і ув’язнили, під посиленою вартою. Ввіпхнули до тісного класу без найпростіших і найпотрібніших вигод. Не було їжі та пиття — таж сторожували «круки-рабени». А найгірше — ми не знали, що діється на волі. Тільки згодом я довідався про події того дня.

Ті, що залишилися на волі, кинулися до своїх осель по багри, серпи, ножі й усе інше, чим можна бити, різати та колоти. Тоді зібралися на пагорбі за селом. Це були діди, що насилу волочили ноги, й підлітки-недоростки. Кілька жінок хотіло залучитись до облави, але «круки» грубо притримали їх. Щоб собою ґарантували повернення чоловіків.

Ці жалюгідні вояки суто по-грецькому вдарилися в суперечку. Зійшлися на одному плані дій, тоді перекинулися на другий. Нарешті хтось, узявши на себе роль лідера, визначив кожному певну вихідну позицію й район пошуків. Отож вирушили ці сто двадцять чоловіків. Ніхто з них і не гадав, що вже нема чого шукати. Та якби партизани й справді ховалися в лісі, то навряд чи вдалося б їх знайти, а тим більше — затримати. Забагато дерев, забагато скель, забагато розколин.

Усю ніч вони вичікували на пагорбах, розташувавшись непевним кордоном упоперек острова. Надіялися, що партизани спробують прорватися до села. А вранці — шукали, гарячково шукали. О десятій зібралися й стали роздумувати, чи не варто вдатися до відчайдушного нападу на острівний ґарнізон. Але розумні голови зметикували, що це призведе до набагато страшнішої трагедії. Два місяці тому в одному селі на півострові Мані окупанти винищили всіх чоловіків, жінок і дітей за значно меншу провину.

Ополудні вони спустилися в село. Йшли до гавані, несучи розп’яття та ікони. Віммель чекав їх. Речник, старий моряк, вдався до крайнього засобу — збрехав, що вони бачили втечу партизанів у човнику. Віммель усміхнувся, похитав головою й наказав ув’язнити цього діда — з цієї миті вісімдесят першого заручника. Проста справа. Німці вже самі впіймали партизанів. У селі. Але погляньмо на Віммеля.

…Кончіс знову плеснув у долоні.

— Ось він в Афінах. Хтось із руху Опору сфільмував Віммеля прихованою камерою, щоб усі ми закарбували в пам’яті цю парсуну.

Світло залило екран. Міська вулиця. На її затіненому боці припаркувався німецький автомобіль, подібний до джипа. З нього вийшли три офіцери й під палючим сонцем перетнули навскіс вулицю. Проминули камеру, поміщену на першому поверсі будинку, сусіднього з тим, до якого вони прямували. Голова перехожого на мить затулила об’єктив. Попереду йшов низький елеґантний чоловік. Від нього бив авторитет — грубий і непохитний. Ці двоє справляли враження його тіней. Чи то віконниця, чи то штора затемнила кадр. Темрява. Відтак на полотні з’явився знімок чоловіка в цивільному вбранні.