Джон Фаулз - Маг

І як може потурати цьому неподобству людина, що називає себе лікарем? Таке не міститься в голові.

Впродовж півгодини я кілька разів пробував відчинити накривку. Натиснув ще раз — і раптом вона легко піддалася. Три секунди — і я знову під сонцем. Порожнє море, безлюдний ліс. Я забрався на гребінь, щоб далі бачити. Звичайно ж, ні душі.

Крони алеппських сосон продував вітер — байдужий, нелюдський вітер з іншої планети. Неподалік від мене тріпотів нахромлений на колюче галуззя смілаксу клапоть білого паперу — останки по нашій перекусці. Кошик, торба й панама лежали там, де ми їх залишили.

За дві хвилини я дістався до вілли. Віконниці зачинені, двері замкнені. Я рушив до брами. Там, як і під час перших відвідин «Бурані», мені впала в око підказка.

Точніше — дві підказки.

Вони звисали із соснової гілки неподалік брами, шість футів над землею. Безневинно й ліниво погойдувалися під вітром, під дотиком сонячного проміння. Лялька. І людський череп.

Череп баламкався на чорному шнурку, просиленому крізь акуратно просвердлену в тім’яній кості дірочку. Лялька — на білому. Її не тільки підвісили, а ще й повісили, бо шию охоплював зашморг. Вона була півтора фута заввишки, грубо витесана з дерев’яної колодки й помальована чорною фарбою. Очі й усміхнений рот позначено білою фарбою. Щиколотки обмотані білими ганчірочками — ото й уся одежа. Лялька зображала Жулі. Різьбяр підказував, що Жулі — це зло, що в ній ховається чорнота під білою оболонкою невинности.

Я крутнув черепом. Він обертався, в порожніх очницях примарно ходили тіні, на всі боки понуро вискалялися зуби.

Випотрошені трупи?

А може, це з Фрейзера… Як воно в його «Золотій галузці»? Чи не написано там про ляльок, яких вішали у священних гаях? [215] У «Золотій галузці», найвідомішій книжці шотландського антрополога Джеймса-Джорджа Фрейзера (1854–1941), описано звичай, поширений на островах Кай, що поблизу Нової Ґвінеї. Після народження дитини розколюють кокосовий горіх, випорожнюють його, склеюють і підвішують поряд із грубо витесаною дерев’яною подобою предка. Душа новонародженого має тимчасово перебувати в цьому кокосі, й предок охоронятиме її від злих духів, поки дитина підросте й змужніє. Допіру тоді душа перейде з горіха в тіло цієї дитини.

Я розглянувся навколо. Хоч нікого й не побачив, та відчував на собі чийсь погляд. Сухостій на осонні, чагарник у завмерлій тіні.

Знову на мене нахлинуло моторошне й таємниче. Ці дерева й сонце — тонка сіть дійсности. Я безконечно далеко від рідного дому. Не виміряти на мапі відстаней, що сягають углиб.

У сонячному промінні, на стежці між деревами — всюди під оболонкою залягає пітьма.

Хоч там чим вона є, та немає в неї назви.

Череп і його дружинонька хилиталися в подувах бризу. Швидким кроком я рушив геть від цієї пари, поєднаної незбагненним порозумінням.

Мене обплутували й пришпилювали до землі здогади, як ліліпутські шворки Гуллівера. Я знав одне-єдине — без Жулі мені болить душа, без неї я шалію, на ній зійшовся клином увесь світ. До школи я йшов, палаючи помстою, як ватажок з ісландських саґ, і всупереч усьому леліяв марну надію, що там уже чекає мене Жулі. Ба, розчахнув двері навстіж — відкрилася моя порожня кімната. Кортіло піти до Деметріадеса, витрясти з нього всю правду й силоміць повести на розмову з учителем хімії. Я вже був вирішив податися до Афін, зняв валізу з шафи, та передумав — головно, мабуть, через те, що до кінця шкільного року залишилося два тижні. Час, за який можна досхочу познущатися з нас двох… тобто з мене.

Кінець кінцем я вибрався до села, до хати біля церкви. Брама відчинена, брукована доріжка через сад цитринових і апельсинових дерев привела до вхідних дверей. Невеликий, зате вишуканий будиночок: портик із пілястрами й оздобні фронтони над вікнами. Побілений фасад у тіні видавався ніжно-блакитним на тлі трохи густішої блакиті підвечірнього неба.

Йдучи поміж темних прохолодних стін цитрусового саду, я зауважив, що на порозі дверей стоїть Гермес. Він кинув погляд поза мене, ніби здивувався, що я прийшов один.

— Чи вдома панночка? — спитав я по-грецьки. Витріщившись на мене, погонич помалу розвів руками. Знетерпеливившись, я повів далі: — А ще одна панночка, її сестра?