Джон Фаулз - Маг

— Де кімната другої панночки?

— Там нічого нема. Вона забрала всі свої речі.

Я змусив його показати мені цю кімнату, сусідню. У ній, подібно вмебльованій, не було ніякої познаки, що хтось тут мешкав. Навіть кошик на папери стояв порожній. Я знову насів на Гермеса.

— Чому вона не взяла сестриних речей?

Він знизав плечима, ніби я ляпнув якусь дурницю.

— Хазяїн сказав мені, що її сестра повернеться. Разом з вами.

Зійшовши на перший поверх, я наказав Гермесові покликати жінку. Ця жовтошкіра п’ятдесятирічна острів’янка в типовій чорній сукні була жвавіша й балакучіша, ніж її чоловік. Еге ж, матроси принесли скрині, й хазяїн прийшов. Близько другої години дня. Забрав панночку з собою. Панночка була сумна? Навпаки. Сміялася. Дуже вже вродлива ця панночка. А чи бувала вона тут торік і раніше? «У той час я ні разу її не бачила. Це чужоземка», — пояснила Гермесова жінка, ніби я цього не знав. Чи сказала вона, куди їде? До Афін. Може, попередила, що ще повернеться? Жінка розвела руками: не знаю. А тоді додала: «Ісос». Мабуть. Я поставив ще кілька питань, але з відповідей не дізнався понад те, що вже знав. Дивно, що ні Гермес, ні його половина не ставили мені зустрічних питань. Втім, я вже майже впевнився, що вони відіграють роль пішаків. Зрештою, навіть якби розуміли, що й до чого, то все одно не пустили б пари з вуст.

«Еєле». «Сміялася». Гадаю, саме це грецьке слово відбило мені бажання звернутися до поліції. Кончіс міг якимись хитрощами спонукати Джун піти з ним, але в такому разі вона, зі своїми вічними підозрами на старигана, щось та й зачула б і не стала б сміятися. Отака фальшива нота підтвердила слушність моїх побоювань. Ну а речі Жулі, покинуті в кімнаті… Ще одна дивина. Щоправда, втішніша. То манять мене, то проганяють. Манять і проганяють… Ще потриває ця шарпанина. Треба тільки вичікувати, забувши розчарування й прогнавши досаду.

У понеділок за обідом я дістав листа від пані Гоумз, проштемпельованого в Серн-Аббасі й надісланого в минулий вівторок.

Шановний пане Ерфе!

Звичайно ж, Ви не завдали клопоту Вашим листом. Я передала його панові Вельямі, директорові початкової школи. Цей дуже милий чоловік захопився Вашою ідеєю. Уже всім приїлося шукати французьких і американських приятелів для листування, правда ж? Він неодмінно напише Вам.

Я неймовірно рада, що Ви познайомилися з Жулі й Джун, що на цьому острові з такою гарною назвою знайшовся хоч один англієць. Нагадуйте їм, щоб писали мені. Вони страшенно ледачі до листування.

Увечері я мав чергування, а коли хлопці лягли спати, вислизнув із школи й подався до Гермесового житла. У кімнатах на другому поверсі було темно.

Настав вівторок. Я не знаходив собі місця, не міг ні до чого взятися, все летіло з рук. Надвечір прогулявся від набережної до майданчика — місця екзекуції. На шкільній стіні висіла меморіальна дошка. Перцеве дерево та платан збереглися, але залізну браму замінено дерев’яною. Хлопчаки ганяли м’яча біля високої стіни. Я згадав кімнату, цю камеру тортур, до якої заглянув у неділю ввечері, повертаючись із села. Школа була замкнена, я обійшов її й подивився у вікно. Тепер ця камера правила за склад. Її захарастили стояками, класними дошками, поламаними партами та іншим непотребом. Постаралися, щоб і сліду не зосталося по злі, що тут коїлося. А треба було б залишити все таким, як тоді: плями крови, електричний камін і той страхітливий стіл посередині.

У ці дні школа та її життя обридли мені як гірка редька. Тривали іспити. Рекламний проспект обіцяв, що «кожний учень персонально складає письмовий іспит з англійської мови й літератури англомовному викладачеві». Тобто мені належало перевірити близько двохсот робіт. Зрештою, я нічого не мав проти. Це допомагало проганяти гнітючі думки й позбуватися сумнівів та вагань.

Я відчув у собі малопомітну, але істотну зміну. Усвідомив, що вже ніколи не довірятиму дівчатам беззастережно: останнього разу вийшов перебір у зловживанні моєю легковірністю. Незадовго перед тим, як «викрали» Жулі, вона вкотре натякнула, що мене тягне на Джун, і допіру по двох днях я побачив, що цей натяк — найфальшивіша нота в грі моєї любої. Якби не одурів від кохання, то зразу прозрів би. Очевидно, що вони, як і раніше, діють під диктовку Кончіса. Отже, мабуть-таки, знають, причому з самого початку знають, у чому суть усіх цих подій. Якщо згодитися з цим висновком, то напрошується такий: Жулі справді відчувала потяг до мене. А якщо зіставити перший висновок з другим, то зметикуєш, що вона провадила й провадить подвійну гру: дурила мене, щоб догодити стариганові, а старигана — щоб догодити мені. А звідси, своєю чергою, випливає, що Жулі цілком покладається на мою вірність і знає, що колись настане кінець цьому дурисвітству. Шкода, що в слушну мить я не сказав їй про смерть Алісон. Якщо Жулі щось до мене та й почуває, то це може допомогти швидко покласти край дурнуватій грі в хованки. Зате, промовчавши, я розвіяв свій колишній прикрий сумнів. Головоломки тривають — отже, Жулі таки нічого не знає про Алісон.