Джон Фаулз - Маг

Згадавши обід два тижні тому за цим столом, я роззирнувся. Може, сестри чекають мене десь під соснами… Цілком можливо, що Кончіс у свій збоченський спосіб дає зрозуміти, щоб я їх шукав. Я заніс торбу до своєї кімнати на другому поверсі й заглянув під подушку та в шафу, сподіваючись, що Жулі залишила мені записку. Нічого не знайшов.

Я вийшов надвір і поринув у нерухоме нагріте повітря. Затримувався в усіх місцях, де бував разом із Жулі. Безперестанку роздивлявся на всі боки й прислухався. Але всюди тяжіла тиша, нікого й нічого не видно. Навіть на яхті не було ознак життя, хоча на воду спустили моторку й пришвартували її до борту штормтрапом. Театр був справді порожній. Він видавався мені, як і всі порожні театри, понурим та моторошнуватим. Так, мабуть, і задумав старий шкарбун.

Цього разу ми мали вечеряти під колонадою, а не нагорі, як раніше. Накритий на дві персони стіл перенесли в її західне крило, звідки було видно сосновий ліс і Муцу. Біля сходів стояв столик із хересом, узо, водою та оливками в мисочці. Коли прийшов старий, я вже допивав другу чарку. Вечір переростав у ніч. Нерухоме мертве повітря оповивало весь обшир.

Чекаючи Кончіса, я вирішив поводитися дипломатичніше. Адже що дужче сердився, то більшу зловтіху викликав, про це можна було здогадатися. І не варто наполягати на побаченні з дівчатами. Доцільно прикинутися, що я взяв за чисту монету його пояснення.

До стола безшумно підійшов старий. Я приязно усміхнувся.

— Може, вам налити чогось?

— Трохи хересу. Дякую.

Я налив півкелиха й подав йому.

— Дуже шкода, що ми розладнали ваші плани.

— Мої плани враховують усе, що тільки може статися, — підніс угору келиха Кончіс. — Вам не дано розладнати їх.

— Але ж ви не могли не знати, що ми таки дограємо до кінця призначені ролі.

Він глянув на море.

— У тому-то й полягає ціль метатеатру — дати учасникам вистави дограти до кінця ролі, вділені їм на самому початку. Але це тільки катастаза.

— Не знаю цього слова.

— Після катастази починається катастрофа, тобто фінальна частина античної трагедії. Чи то комедії, це вже як вийде.

— А від чого залежить, що саме вийде: трагедія чи комедія?

— Від того, чи вміємо ми у звичайному житті доводити до кінця ролі, що їх самі собі й призначили.

Запала тиша. У Кончісовому стилі я зненацька вихопився з питанням.

— Яку частку вашої неприязні до мене визначає вділена вам роль?

Кончіс зовсім не збентежився.

— Приязнь чи неприязнь — це дрібниці. У стосунках між чоловіками.

Узо зашуміло мені в голові.

— Хай так. Але ж ви мене недолюблюєте, га?

Він видивився на мене темними очима.

— Маю відповісти? — Я кивнув. — Так, недолюблюю. Але я взагалі мало кого люблю. А серед них вважай немає молодиків вашого віку. Приязнь чи любов до ближнього — це химера, яку доводиться плекати, щоб уживатися в суспільстві. Я давно вже її позбувся, принаймні тут вона мені не потрібна. Хочете, щоб до вас приязно ставилися. А я хочу жити, ото й усе. Може, колись ви мене зрозумієте. І усміхнетеся. Не глузливо, а згідливо.

Я помовчав.

— Ви говорите так, як деякі хірурги. Їх набагато більше цікавить операція, аніж сам пацієнт.

— Я б не хотів потрапити на стіл хірургові, якого більш цікавить пацієнт, аніж операція.

— Отже… ваш метатеатр насправді анатомічний?

За його плечима виникла тінь. Це Марія. Вона поставила супницю на білу скатертину, сріблясту в крузі світла лампи.

— Можна й так сказати. Волію називати його метафізичним. — Марія сповістила, що ми можемо сісти за стіл. Кончіс відповів кивком голови, але не зрушив з місця. — Метатеатр — це передусім спроба вийти поза рамки ось таких категорій.

— Тобто йдеться не так про науку, як про мистецтво?

— Всяка справдешня наука — мистецтво. І всяке справдешнє мистецтво — наука.

Виголосивши цю хоч і вишукану, але пустопорожню максиму, він відставив келиха й рушив до стола.

— Як бачу, ви вважаєте мене натуральним шизофреніком, — кинув я, йдучи за ним.

Кончіс відповів, допіру дійшовши до стільця.

— Натуральні шизофреніки не можуть вибирати між здоров’ям і хворобою.

Я став навпроти.

— Тобто я не належу до таких?

На якусь мить він розм’як, ніби я сказонув щось по-дитячому потішне. Тоді махнув рукою.

— Тепер це не має значення. Їжмо.

Щойно ми почали вечеряти, біля Маріїної хатки захрускотіла жорства під кроками двох-трьох осіб.

Облишивши суп з яєць і цитрин, я озирнувся, але стіл навмисно поставили в такому місці, щоб нічого не було видно.