Джон Фаулз - Маг

— Я захотів проілюструвати свою розповідь, — пояснив Кончіс.

— Як на мене, ви вже це зробили. Причому дуже натурально й жваво.

— Це документальні кадри, — відказав він і жестом звелів мені їсти. Дав знати, що вже нічого не скаже.

Вгорі, на терасі, хтось ходив біля його спальні. Щось там писнуло й шкрябнуло металом. З’ївши суп, я знову спробував укоськати старигана, поки Марія не принесла другої страви.

— Шкода, що я нічого більш не дізнаюся про ваше життя перед війною.

— Головне ви вже знаєте.

— Якщо я правильно витлумачив вашу оповідь про Норвегію, ви розчарувалися в науці. А однак зайнялися психіатрією.

Він знизав плечима.

— По-дилетантськи.

— Досить кинути оком на ваші статті, щоб побачити, що це аж ніяк не дилетантство.

— Вони не мої. Титульні сторінки підроблено.

Я не втримався від усмішки. Безапеляційний тон такої відповіді цілком певно означав, що її треба розуміти навпаки. Звичайно ж, Кончіс не відповів мені усмішкою. Очевидно, вважав за потрібне нагадати мені, що до нього треба ставитися з повагою.

— У тому, що я розповів, було чимало правдивого. З такого погляду ваше питання цілком коректне. Зі мною справді трапилося щось схоже на історію, яку я придумав. — Повагавшись, він вирішив вести далі: — У мені завжди тривав конфлікт. Манило і до таємничого, і до витлумачуваного. Я віддавав перевагу останньому, поклонявся йому як лікар. Як соціаліст і раціоналіст. Але з часом утямив, що спроба підмінити дійсність науковою доктриною, найменувати її, класифікувати, живцем вирізати її з буття — це та сама спроба видалити земну атмосферу. Створюючи вакуум, експериментатор загинув, бо сам у ньому опинився.

— Ви розбагатіли так само, як описано в історії з де Деканом?

— Ні. Я народився в заможній сім’ї. І не в Англії.

— Тобто оповідь про пригоди на Першій світовій війні…

— Вигадана від початку до кінця.

Я глибоко вдихнув. Цього разу Кончіс уникав мого погляду.

— Але ж десь ви та й народилися.

— Мене вже віддавна не хвилює поняття «уродженець».

— Принаймні в Англії ви жили.

Старий підніс очі. Хоч насторожені й невеселі, а однак у їх глибині крилася іронія.

— Невже ви не наситилися моїми вигадками?

— Одне знаю напевно. Маєте віллу в Греції.

Кончісів погляд ковзнув повз мене, пронизав згусток невидимого сарказму й потонув у нічній пітьмі.

— Я завжди прагнув свого клаптя землі. Так само, як птах прагне гніздової території. Щоб була обмежена ділянка, на яку без мого дозволу не смів би ногою ступити жодний представник мого біологічного виду.

— Ви ж тут буваєте рідко й коротко.

Він трохи помовчав. Здається, знудився від мого випитування.

— У людських істот життя складніше, ніж у птахів. І територія людини майже не залежить від матеріальних кордонів, визначених дійсністю.

Марія принесла миску з тушкованою козлятиною й прибрала супові тарілки. Розмова обірвалася. Та коли ми залишились удвох, Кончіс задивився на мене. Він мав ще щось сказати.

— Багатство — це потворна річ. Досить одного місяця, щоб навчитись орудувати ним фінансово. А на те, щоб навчитися давати собі з ним раду психологічно, треба багатьох років. Довгі роки я жив тільки для самого себе. Дозволяв собі всяку коштовну розкіш. Подорожував по всьому світі. Витрачав чималі гроші на театр, зате незрівнянно більше вигравав на фондовій біржі. Заприятелював з безліччю людей, дехто з них прославився. Але ніколи не почувався по-справжньому щасливим. Зрештою, з часом я дійшов істини, яку дано втямити далеко не кожному товстосумові: здатність відчувати щастя і горе — це вроджена риса, закладена в усіх нас. На неї майже не впливають гроші, якими ми розпоряджаємося.

— Коли ви заснували тут театр?

— До мене приїжджали погостювати приятелі. І нудьгували. Та й я з ними часто нудьгував. Особа, з якою весело в Лондоні чи в Парижі, буває нестерпною на егейському острові. Отож ми влаштували театрик, підмостки. Там, де тепер Пріап. Et voilà [192] Ось так (франц.). .

— Чи зналися ви з моїми попередниками — вчителями англійської мови?

— Перед війною все було не так, як тепер, — відповів він, поклавши на свою тарілку трохи м’яса. — Ми грали вже написані п’єси. Іноді переробляли їх. Але своїх не придумували.

— Барба Димітракі розповів про пишний феєрверк. Зауважив його з моря.

Кончіс кивнув.

— Він не знав, що ці вогні позначили дуже важливу для мене ніч.

— Ось тільки забув, коли це було.