З повагою, П. Дж. Ферн, директор
Прочитавши це, я глянув на хлопчика, що сидів за столом навпроти мене, й обдарував його переможною усмішкою, від якої не може втриматися поганий гравець у покер.
За півгодини я вже спинався на хребет острова. Ліс умлівав у безвітрі, спека звела далекі гори до чогось блідого й нематеріального. Острови на сході, піддавшись дивовижному обману зору, ширяли, тремтіли й мерехтіли над морем. Вибравшись на верхотуру, я обвів оком південний берег. Тьохнуло серце, на рейді стояла яхта — втілення амністії. Я примостився в тіні, звідки було видно віллу, й хвилин тридцять просидів, розполовинений невизначеністю. У нутрі темною масою тяжіла смерть Алісон, а десь поза тілом витала в сонячному промінні надія побачити Жулі, яка нарешті здобула своє справжнє ім’я. За останні два дні я помалу звикався з цією смертю — витісняв її з моральної сфери в естетичну. Так легше жити.
Ось таке злочинне маніпулювання, таке ухиляння від щирого каяття, така впевненість у тому, що зазнані страждання ушляхетнюють нас, а принаймні піднімають із дна ницости, допомагали утвердитися в облудному самовиправданні й вважати, що перебуті муки несуть благодать усьому світу. Згідно з таким перехнябленим розумуванням, завданий біль компенсувався облагородженням або ж принаймні збагаченням життя. За допомогою притаманної двадцятому сторіччю втечі від змісту до форми, від суттєвого до позірного, від етики до естетики, від води-aquae до хвилі-undae я вгамував болючі докори сумління за цю смерть і твердо постановив нічого не казати про неї в «Бурані». Звичайно, я признáюся в усьому Жулі, але в слушний час і в слушному місці, коли в її душі досягне якнайвищої позначки обмінний курс співчуття стосовно моїх зізнань.
Перш ніж підвестися, я вийняв із сумки офіційну відповідь від банку Барклі, перечитав її й мимоволі пройнявся поблажливістю до Кончіса. Я не мав нічого проти дрібних дурисвітських штучок наостанок — з його боку і з мого.
Я почувався так само, як під час першого візиту. Не запрошений, ішов непевно. Проминув браму, наблизився до залитої сонцем і зануреної в таємницю вілли, зайшов під колонаду, а там, як і тоді, стояв чайний столик з мусліновими серветками. Нікого нема. Море, спека за арками, плитка на підлозі, тиша й очікування.
І нервувався я так само, як тоді, хоч і з іншої причини. Поставивши вовняну сумку на тростинову козетку, я зайшов до концертної кімнати. З-за клавесина встав Кончіс, ніби тільки й чекав на те, що я прийду. Ми не привітались один з одним.
— Невже ви мене чекали?
— Так.
— Попри те, що ви мені востаннє написали?
Він глянув мені у вічі, а тоді на руку, поранену десять днів тому в сутичці з «нацистами». Рана зарубцювалась, але й досі була червона від дезінфекційного засобу, який наквацювала шкільна медсестра.
— Бережіться. Завжди є небезпека підхопити правець.
Я понуро всміхнувся.
— Берегтимуся.
Ні привітань, ні перепросин, ні пояснень. Ясно як день: хай там що він наобіцяв дівчатам, а мене й далі водитиме за ніс. Позаду нього у вікні я побачив Марію з тацею. Тут трохи змінилася обстава — на заскленій шафці з порнографічними антиками вже немає знімка дівчини, яку Кончіс звав Лілі. Схрестивши руки на грудях, я злегка підсміхнувся.
— Недавно я побалакав з барбою Димітракі.
— Он як.
— Я оце дізнався про своїх колег, що стали вашими жертвами. Їх більше, ніж я гадав.
— Жертвами?
— А як ще назвати тих, кого мучать і не дають жодного вибору?
— Це дуже влучне означення людини як такої.
— Мене більш цікавить означення людини, яка вважає себе богом.
Він усміхнувся так, ніби сприйняв мою відверту іронію як комплімент. Обійшовши клавесин, став біля мене.
— Покажіть мені руку.
Я неохоче показав. Обдерті щиколотки майже загоїлися. Кончіс оглянув рану й спитав, чи не було ознак зараження крови. А тоді подивився мені у вічі.
— Ніколасе, це вийшло ненавмисно. Принаймні в це ви можете повірити?
— Я тепер ні в що не вірю, пане Кончісе. Тільки в правду.
— Може статися так, що вам краще б її не знати.
— Що ж, заризикую.
Змірявши мене оком, він рушив плечима.
— Дуже добре. Нумо пити чай.
Я рушив за ним. Під колонадою Кончіс нетерплячим рухом указав мені на стілець навпроти нього, а сам став стоячи наливати чай. Я сів. Він обвів рукою накритий стіл.
— Пригощайтеся.
— Як гадаю, дівчатам годилося б почути правду разом зі мною, — зауважив я, взявши канапку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу