Джон Фаулз - Маг

У четвер я швидко пообідав і не став дожидатися листоноші. Попросив одного з учнів принести мені в кімнату листи, якщо такі будуть. Уже не сподівався на вістку. Але за десять хвилин, коли я вбрався в піжаму й лаштувався до сієсти в постелі, у двері постукав учень. Два конверти. Перший надійшов із Лондона, адресу надруковано на машинці. Очевидно, каталог видавництва навчальної літератури. А другий…

Грецька марка. Нечитабельний штемпель. Каліграфічний похилий почерк. Написано по-англійському.

Понеділок, Сифнос

Мій любий, солодкий Ніколасе!

Знаю, як Тобі прикро через те, що так випало з цими вихідними. Сподіваюся, Ти вже краще почуваєшся. Моріс передав мені Твого листа. Дуже Тобі співчуваю. Колись я теж підхоплювала кожну заразну хворобу, яку приносили до школи дітлахи.

Раніше я не могла написати. Ми були в морі й тільки сьогодні добралися до поштової скриньки. Мушу встигнути з цим листом. Мені сказали, що за півгодини відходить пароплав, який везе пошту до Афін. Отож карлючу, сидячи в портовому кафе.

Моріс поводиться, як ангел. Ось тільки мовчить, як риба. Стоїть на тому, що треба дочекатися, поки Ти одужаєш і зможеш прийти на вихідні. (Ти ж одужуй, будь ласка! Не тільки задля зустрічі). Моріс вдає з себе ображеного на нас, нерозумних створінь, що не дають згоди на участь у його новій затії. Не даємо, бо й досі не з’ясували, в чому полягає ця затія. Джун і я вже облишили його випитувати й марнувати час. Морісові дуже подобається грати роль темної, загадкової особи.

Я мало не забула про одну річ. Він обмовився, що має намір розповісти Тобі «останній розділ» (це його слова) своєї біографії і що Ти хочеш вислухати цю розповідь… При цьому вищирився. Ніби мав на увазі якусь подію, про яку ми з Джун і не здогадуємося. Нестерпний тип, ніяк не хоче облишити ігри та розіграші. Сподіваюся, Ти знаєш, що він має на увазі.

Найприємніше я приберегла наостанок. Він урочисто пообіцяв, що вже не буде силоміць вивозити нас із сестрою бозна-куди. А якщо ми захочемо, то можемо затриматися на острові й оселитися в його сільському житлі… Та чи не розлюбиш Ти мене, якщо ми будемо зустрічатися щодня? Це Джун так каже. Її злостить, що я нарешті трохи засмагла.

Коли Ти дістанеш цього листа, нам залишиться чекати на зустріч всього два-три дні. Моріс ще може викинути коника у своєму стилі, тож Ти, будь ласка, поводься сумирно й вдавай, що нічого не знаєш про цей останній розділ. Хай подрочиться з Тобою насамкінець, якщо хоче. Здається, він трішки ревнує. Раз у раз каже, що Тобі дуже поталанило, й не слухає, що я на те відповідаю. Ти знаєш, що я йому кажу.

Ніколасе.

Нічна вода. Ти був чудовий.

Мушу закінчувати.

Кохаю Тебе.

Я перечитав листа два рази. Безперечно, старий шкарбун і далі одколює штучки. Жулі не бачила мого письма, тож він легко підробив листа, та й Деметріадес міг дати Кончісові зразки мого почерку, щоб було якомога правдоподібніше. Але навіщо він тепер зволікає, навіщо ставить нам розмаїті перешкоди? Незрозуміло. Зрештою, останні чотири слова в листі від Жулі, солодкі гадки про наше з нею життя в селі… порівняно з цим уся решта — дрібниці й дурниці. Я знову злинув духом. Відчував, що геть усе подужаю. Вона ж тут, у Греції, чекає мене й не може дочекатися…

О четвертій мене розбудив сигнал, що означав кінець сієсти. Черговий, як завжди, йшов широким кам’яним коридором житлового крила й завзято та злорадно калатав дзвінком. І, як завжди, мої колеги хором гарикали на нього із своїх кімнат. Спершись на лікоть, я знову перечитав послання від Жулі. А тоді згадав про іншого листа, покинутого на письмовому столі. Звівся, позіхнув, розпечатав конверт. Там був аркуш машинописного тексту і ще один конверт авіапошти, з обтятим краєм. Я тільки ковзнув оком по ньому. Увагу привернули два газетні витинки, приколоті до аркушика. Їх треба прочитати передусім.

Перші слова.

Ці перші слова.

Таке зі мною вже було. Те саме враження, та сама відмова повірити в очевидне, те саме відчуття потворного запаморочення й неприродного спокою. Я з приятелями вийшов з оксфордського Рандолфа й простую до іншого коледжу — Карфакса. Біля підніжжя вежі хтось продає газету «Івнінґ ньюс». Я спиняюся, й одна знайома дурепа жартує: «Гляньте-но, Ніколас вдає, що вміє читати». Я відриваюся від газети, зводжу голову, вже несучи на обличчі відбиток аварії літака біля Карачі та смерти батьків, і тихо кажу: «Мама. Тато». Неначе щойно дізнався, що жили на світі такі люди.