Джон Фаулз - Маг

— Чи добре ви пам’ятаєте «Бурані»?

Він махнув немічною рукою. Добре. Аякже, дуже добре. І додав кілька слів, яких я не зрозумів. Георгіу, винахідливий у символіці, склав на стільниці сигарети та сірники на подобу цеглин. Будова.

— Розумію. Це було у двадцять дев’ятому?

Дідок ствердно кивнув.

— Чи багато гостей приїжджало до пана Конхіса перед війною?

— Багато, багато гостей? — Здивувавшись, Георгіу навіть повторив моє питання. Відповідь прозвучала так само, тільки без питальної інтонації.

— Чужинці?

— Багато чужинців. Французи, англійці. Усі.

— А шкільні вчителі англійської мови там бували?

— Не, не. Олі [180] Так, так. Усі (грец.). .

— Чи пам’ятаєте їхні імена?

Димітракі усміхнувся на таке нерозумне запитання. Та ні, він не пам’ятає навіть їхнього вигляду. Тільки те, що один гість був дуже високий на зріст.

— Ви бачили їх у селі?

— Іноді. Іноді.

— Що вони робили в «Бурані»? Тоді, перед війною?

— Вони ж чужоземці.

Такий зразок селянської логіки розсердив корчмаря.

— Не, барба. Ксені. Ma ті еканон? [181] Так, барбо. Чужоземці. Що ж вони робили? (грец.).

— Музика. Співи. Танці.

Не повіривши, Георгіу підморгнув мені. Мовляв, це вже стареча недоумкуватість. Але я знав, що дідкові можна повірити. Та й Георгіу поселився на острові допіру в 1946 році.

— Які саме співи й танці?

Димітракі не пам’ятав. Засльозені очі вдивлялись у минуле, але нічого не знайшли. Однак він додав:

— І не тільки. Вони грали у виставах. — Корчмар зареготав, але старий порушив плечима й запевнив: — Правду кажу.

Вищирившись, Георгіу нахилився до нього.

— А ти кого грав, барбо Димітракі? Карайозіса?

Карайозіс — це відповідник англійського Панча та французького Полішинеля, персонаж із грецького театру тіней.

Я дав зрозуміти, що вірю старому.

— Які вистави?

По обличчі було видно, що це не збереглось у пам’яті.

— У саду був театр.

— Де саме?

— За будинком. Із завісою. Справжній театр.

— Ви знаєте Марію?

Я дізнався, що в довоєнні часи на віллі хазяйнувала інша економка, Сула. Вона померла.

— Коли ви були там востаннє?

— Дуже давно. Ще перед війною.

— Ви й досі приязно ставитеся до пана Конхіса?

Димітракі кивнув, але стримано й непереконливо.

— Тоді розстріляли його старшого сина, — втрутився корчмар.

— Ой. Мені дуже прикро. Вибачте.

Старий знизав плечима. Такий кисмет [182] Доля, талан (грец., болг., тур., перс.). .

— Цей чоловік не лихий, — сказав він.

— Чи пособляв він німцям під час окупації?

Димітракі сіпнув головою. Тверде «ні». Георгіу кашлянув на знак незгоди. Вони засперечалися — торохтіли так прудко, що я майже нічого не розумів. Розібрав тільки слова старого: «Я тут був. А тебе не було».

— Він подарував дідові хату, — знову підморгнув мені Георгіу. — І гроші йому щороку платить. Дід не сміє признатися, що він думає про Конхіса насправді.

— Іншим родичам розстріляних він теж платить?

— Ет. Кільком дідкам і бабкам. Чом би й ні? Він же мільйонер, кури грошей не клюють.

Корчмар зобразив жест, що мав означати відчіпні гроші, відкуп за нечисте сумління.

Раптом Димітракі звернувся до мене:

— М’я фора [183] Одного разу… (грец.). … Там було велике панегірі [184] Свято (грец.). з лампами, музикою та феєрверками. Багато вогнів, багато гостей.

В уяві постала абсурдна картина. Гостина в саду — сотні елеґантних пань і панів у парадних ранкових сукнях та костюмах.

— Коли це було?

— Чотири-п’ять років перед війною.

— З якої оказії святкували?

Старий не знав.

— Ви самі там були?

— Ми з сином ловили рибу. І побачили з моря. Багато ламп, багато голосів. Ке та піротехнімата [185] І феєрверки (грец.). .

— Телень-телень, — сказав Георгіу. — Ти був п’яний, барбо.

— Ні. Я був тверезий.

Хоч як я старався ще щось вивудити з дідка, та не вдалося. Кінець кінцем я потиснув їм обом руки, оплатив скромний рахунок, уділив корчмареві щедрих чайових і рушив до школи.

Одна річ з’ясувалася. Крім мене, Левер’є та Мітфорда, є й інші люди, яких я поки що не знаю. Довга низка, що тягнеться у тридцяті роки. Завдяки цій новині відродилися мої великі сподівання. Я набрався хоробрости протистояти всьому тому, що затівають у театрі без завіси — на тому боці острова.

Надвечір я знову вибрався до села й зіп’явся вузькими брукованими вуличками на околицю. Проминав скупчення побілених хаток і селянських подвір’ячок, проходив через крихітні майданчики в тіні мигдалевих дерев. Палали під призахідним сонцем, жаріли в блідому сутінку пурпурні буґенвілеї. Ця частина села наводила на гадку казби — квартали у старовинних арабських містах. Тут перезиралися графітно-синя гладінь передвечірнього моря й золотаво-зелена пінієва габа пагорбів. Зі мною віталися люди, які сиділи на порогах хат, за моїми плечима зростала низка дітей, неначе зачарованих Строкатим Дударем [186] Герой поеми Роберта Браунінґа «Строкатий Дудар із Гамеліна» (1842), написаної за мотивами давньої німецької легенди. За допомогою дудки він звільнив місто Гамелін від щурів. Не діставши обіцяної платні за цю роботу, виманив усіх міських дітей і повів їх за собою. У переносному значенні — той, хто спонукує людей іти за ним, назустріч долі. . Дітлахи розсипалися дрібним смішком, щойно я обертався й махав рукою, щоб відчепилися. Добравшись до церкви, я ввійшов до неї, щоб якось виправдати свою появу в цій околиці. Тут панував понурий присмерк, нависав густий аромат ладану. З ікон у димчасто-золотих окладах на мене споглядали темні лики святих. Вони немовби розпізнали чужинця, що затесався в їхній схожий на крипту візантійський світ.