Джон Фаулз - Маг

Наступного дня, в п’ятницю, я одержав за обідом ще одну цидулу. Її принесли від самого відправника, почерк теж знайомий. Не зазначено ані дати, ані адреси. Я прочитав її, вже вийшовши з їдальні. Добре зробив, бо там не втримався б і матюкнувся від цього короткого тексту — брутального й несподіваного, як ляпас.

Ваші візити в «Бурані» зовсім зайві. Як гадаю, не варто пояснювати причину. Ви дуже розчарували мене.

Мене оглушив наплив гіркої досади. Яке в нього право на такий безапеляційний указ?! Незбагненна річ, вона суперечить усім новинам, що розповіла Жулі. Але аж ніяк не подіям, що сталися після нашого з нею побачення… Звинувачення в зрадництві набрало нового значення. Я похолов. Утямив, що сцена часів німецької окупації цілком могла становити фінал спектаклю, слугувати попередженням про звільнення. Мовляв, відтепер на тебе нема часу. Але ж є ще дівчата. Що за байку вигадав для них стариган? Що він взагалі міг ще вигадати, раз вони вже віддавна знають про його брехню?

Весь день я плекав майже марну надію, що сестри прийдуть до школи, адже тепер бачать Кончіса наскрізь. Мав намір звернутися до поліції, сконтактуватися з англійським посольством в Афінах. Але помалу вгомонився. Згадалися паралелі з «Бурею» й випробування, на які виставив юного узурпатора старий чарівник у своїх володіннях. Спали на думку випадки, коли Кончіс мав на увазі зовсім інше, ніж те, що говорив. Сплила в пам’яті Жулі… Не тільки нагота тіла в морі, але й гола інстинктивна довіра до нашого Просперо. Лягаючи спати, я вирішив, що треба сприйняти цю цидулку як останній вияв його чорного гумору, щось на зразок випробування з гральним кубиком і самогубною пілюлькою. Не вірилося, що наступного тижня Кончіс заховає Жулі й затаїть істину. Таж знає, що завтра й так виберуся до «Бурані». Він, мабуть, розігруватиме комедію несхвалення й засудження. Дарма, я застану старого комедіанта, його маріонетку і з її допомогою виведу його на чисту воду.

В суботу, кілька хвилин по другій, я вже йшов до пагорбів. О третій дійшов до тамарискових зарослів. Цього сліпучого спекотного дня — досі панувала безвітряна духота — не вірилося, що події позаминулої ночі не наснились, а справді відбулися. Але ось кілька недавно зламаних гілок. У місці, де пустився навтікача «полонений», проти випаленого ґрунту контрастують перевернуті червонуваті камінці й потоптано молоді паростки тамариску. Зійшовши стежкою трохи вище, я підібрав м’яті недокурки. На одному, доволі довгому, був знайомий напис: Leipzig da…

Стоячи на краю стрімчака, я оглядав південне узбережжя. Яхти не видно, але не варто наперед хнюпити носа.

Я дістався до брами й попрямував до вілли. Облита сонячним промінням, вона стояла замкнена й порожня. Як і Маріїна хатка. Я погрюкав у двері та віконниці, посмикав їх. Не піддалися. Раз у раз я оглядався. Не те що відчував чийсь погляд — просто вважав, що годилося б таке відчувати. За мною мав би хтось спостерігати — може, й зсередини, підсміхаючись у пітьмі біля віконниць, за крок-два від мене. Я окинув оком приватний пляж. Він розлігся у спекоті. Пристань, помпувальна станційка, стара колода, затінений зів ґрота. Човна не видно. Я рушив до статуї Посейдона. Німа скульптура, мовчазні сосни. Тоді я зійшов до скелі, де ми з Жулі сиділи в минулу неділю. То тут, то там безживну гладінь моря брижив приблудний вітерець, креслив пунктирний косяк сардин. Вигиналися темні, попелясто-сірі лінії, вужчали й ширшали в неквапному русі на мерехтливій примарній поверхні. Вода немовби породжувала розклад і розпад.

Я пішов уздовж берега до затоки, де стояли три хатки. Коли стало видно східне узбережжя, наткнувся на дротяну огорожу. Як і в інших місцях, дріт заіржавів — скоріш символічна, ніж справдешня перешкода. Зразу за нею стрімко спадав крутосхил заввишки шістдесят-сімдесят футів. Я пробрався між дротами й подався вглиб острова. У кількох місцях можна було б спуститися вниз, але там простягалися непрохідні хащі з колючих і витких рослин. Ось місце, де огорожа повертає на захід, до брами. Немає перевернутих камінців, не видно нічиїх слідів. Біля підніжжя скелі я натрапив на рідко ходжену стежку, якою йшов, коли відвідав жителів рибальського поселення.

Невдовзі я простував оливковим садом, що його оточував. Між дерев манячили три побілені хижки. Дивно, не видно ні осла, ні курки. Ані собаки. Останнього разу тут гавкало кілька псів.

У двох хат спільна стіна. На засувах вхідних дверей висять колодки. Третю оселю начебто не замкнено, але двері подалися всього на дюйм. Ізсередини не дає відчинити дерев’яний засув. Я вийшов на задвірки. Чорний хід на замку. Гаразд, що на бічній стіні, над курником, вдалося відчинити віконниці й крізь немиті шиби заглянути в кімнату. Старосвітське мосяжне ліжко з пакою складеної білизни. На стіні розвішано світлини та ікони. Два дерев’яні стільці з плетеними сидіннями, стара скриня, колиска біля вікна. На підвіконні пляшка з-під рецини з увіткнутою в шийку брунатною свічкою, розірваний вінок безсмертників, іржаве зубчасте колесо й місячний шар пилюки. Я зачинив віконниці.