Джон Фаулз - Маг

— Здоров був, — озвався я.

Він не відповів. Подивився на мене так само, як унтер, що тепер стояв струнко позаду нього. Другий офіцер — це лейтенант. Либонь, ад’ютант. Впала в око його легка кульгавість. Обличчя італійця, чорнющі брови, пухкі засмаглі щоки. Вродливець.

— А де ваш режисер?

Вийнявши портсигара з внутрішньої кишені, «полковник» видобув сигарету. «Лейтенант» дав йому прикурити. Я зауважив, що позаду них один із солдатів перейшов стежку, несучи щось загорнене в папір. Якісь харчі. Ось уже й їдять.

— Мушу сказати, що ви чудово вписуєтеся в цю роль.

Офіцер відповів одним-єдиним словом. Неначе старанно обсмоктав його й виплюнув, як виноградне зернятко:

— Ґут.

Тоді відвернувся й щось скомандував по-німецькому. Зійшовши вгору стежкою й принісши звідти ліхтаря, унтер запалив його й поставив зразу за мною.

«Полковник» відійшов і став поруч «унтера». Я став розглядати «лейтенанта», що залишився біля мене. У його очах було щось дивне. Він ніби хотів і не міг щось мені сказати, ніби старався вичитати на моєму обличчі відповідь на його сумніви. Глянувши вбік, він рвучко та незграбно крутнувся на підборі й підійшов до полковника. Тиха розмова по-німецьки, коротка команда унтер-офіцера.

Вояки не знати чого підвелися й вишикувалися обабіч стежки у дві шеренги — обличчя проти обличчя, причому стояли вільно. Немовби чекали, що хтось пройде між ними. Я подумав був, що це мене мають забрати звідси й провести таким живим коридором. Але конвоїри затягли мене у стрій. На стежині залишилися тільки унтер і два офіцери. Я опинився в самому центрі світлового кола. Очевидно, ліхтар має створити театральний ефект.

Залягла напружена тиша. Мені призначено бути не головним героєм, а кимсь на зразок глядача. Нарешті стало чути, що ще хтось надходить. З’явився чоловік у цивільному. На перший погляд, п’яний. Але ні, руки зв’язані ззаду. Це полонений, як і я. У темних штанах, голий до пояса. За ним назирці два солдати. Один із них підштовхнув полоненого, й той застогнав. Коли ці троє підійшли ближче, мене пронизало гостре відчуття того, що маскарад вирвався з-під контролю. Бідолаха йшов босоніж. Не вдавав — справді спотикався й заточувався.

Доволі низький юнак, очевидно грек, порівнявся зі мною. Обличчя жахітливо понівечене й розпухле, на правій щоці запеклася кров, що витекла з глибокої рани біля ока. Очманілий, він ледве тримався на ногах. Зауважив мене в останню мить, зупинився й окинув лютим оком. Мене шпигнув страх. Либонь, цей спійманий і побитий сільський парубійко не учасник спектаклю, а справдешній ув’язнений. Ні з того ні з сього солдат штовхнув його в поясницю. Я це бачив. Я побачив, як судомно сіпнувся скатований, і почув, як у нього вирвався непідробний страдницький зойк. Хлопчина прошкутильгав ще кроків сім-вісім, і полковник проказав, наче виплюнув, якесь слово. Конвоїри брутально затримали полоненого за плечі. Всі троє зупинилися на стежці, що вела вниз. Згори спустився полковник. За ним пришкутильгав лейтенант. Обидва стали поперед мене. Знову тиша, тільки чути важкий подих пораненого. Раптом на стежці постав ще один полонений зі зв’язаними руками, якого конвоювали два солдати. Зрозуміло, куди я потрапив. У 1943 рік. Дивлюся на спійманих бійців Опору.

Цей другий — безперечно «капетан», ватажок. Років сорока, кремезний, заввишки шість футів. Гола рука на мотузяному перев’язі, вгорі сяк-так забинтована клаптем тканини, просяклим кров’ю. Пов’язкою слугував відірваний рукав сорочки. Малувато, щоб стримати кровотечу. Він підійшов стежкою до мене. Гордовите обличчя клефта — грецького опришка, густі чорні вуса, орлиний ніс. Мені траплялися такі типажі на Пелопоннесі, а цей, як бачу, походить із Криту. Досі носить на чолі чорну стрічку з тороками, як і тамтешні горяни. Я уявив його на ґравюрі початку дев’ятнадцятого сторіччя, в народному строї, з ятаганом зі срібним ефесом і пістолями за поясом — шляхетного розбійника, героя Байронової казки. Насправді ж він був у штанах англійського польового мундира й у сорочці хакі. Теж босий. Старався не спотикатися. Не такий побитий, як той перший. Мабуть, з огляду на цю рану.

Зупинившись, він подивився мені у вічі, оминувши оком полковника і лейтенанта. Еге ж, мусить удавати, що впізнав мене, що ми колись були знайомі. В погляді глибочезне презирство. Зневага. І водночас — лютий розпач. Помовчавши, ватажок просичав одне-єдине грецьке слово.

— Продотіс.

По-діалектному вимовляючи звук «в» замість «дельти», він хижо викривив губи.