Джон Фаулз - Маг

Я провів її до місця, звідки стало видно віллу. В концертній залі вже було темно, натомість світилося в іншій кімнаті — моїй тимчасовій спальні. Очевидно, що в ній поставили ще одне ліжко й сестри там ночували, коли мене не було на віллі. Жулі ляже в мою постіль — це ідеальне символічне закінчення нашої ночі. Пошепки ми обмінялися думками про наступні вихідні, вже без колишнього неспокою. Старий додержав слова, за нами ніхто не стежив. Нарешті узаконено мої стосунки з Жулі, як ото у Фердінанда й солоноволосої, тепловустої та невідчіпно вірної Міранди. Будь що буде, а в нас попереду літо і все життя.

Попрощавшись зі мною поцілунком, Жулі ступила кілька кроків, а тоді обернулася, кинулася назад і ще раз поцілувала мене. Я дивився їй услід, аж поки вона зникла під колонадою.

Хоч і втомлений, я швидко сходив стежкою на центральний хребет, щоб якнайскоріш висушити вологу одежу. Не завертав собі голови думками про завтрашній день, про те, що мені, невиспаному, доведеться докладати неймовірних зусиль, щоб не заснути на уроці. Це дрібниці. Жулі зачарувала й наснажила мене. Я випадково розбудив цю сплячу красуню, й виявилося, що вона не тільки закохалася в мене, але й, зголодніла за любощами, прагне піддатися розкішному екзорцизму й вигнати з пам’яті все нанесене вимученим збоченським зляганням — наслідком хибного вибору. В моїй уяві Жулі набиралася притаманних Алісон досвідчености й умілости, поривистої пристрасти й млосної похітливости, але вдосконалених, збагачених, урізноманітнених завдяки тонкому смаку, розвиненому інтелекту, вишуканій поетичності… Йдучи, я сам собі усміхався. Місяць-молодик і зірки освітлювали стежку через тихий примарний ліс алеппських сосен, яку я вже знав напам’ять. Перед очима стояло майбутнє — безконечна зваба й піддатливість охочого до любощів жіночого тіла, сласні ночі в сільській хаті, ліниві й голі сієсти на постелі в холодку… а на пересит — інша, золотиста втіха від Джун, необумовлений подвійний надвишок без додаткової оплати. Звичайно, я закоханий тільки в Жулі, але ж кохання завжди треба підживляти ревнощами й випробовуваннями.

Я вкотре вже задумався про дивовижну загадку, що звела нас, — про Кончіса з його замислами. Якщо маєш звіринець, то дбаєш передусім про те, щоб тварини не повтікали, а не про те, щоб вони у вольєрах сліпо виконували твої забаганки. Кончіс ув’язнив мене, Жулі й Джун у «Бурані», спорудивши навколо нас вишукану психосексуальну ґратовану огорожу. Він поводився, як єлизаветинський шляхтич. На взірець графа Лестера, зробив нас акторами свого домашнього театру, ось тільки застосував, мабуть, у цьому театральному «експерименті» принцип Гайзенберґа [170] Фундаментальна засада квантової теорії: у парному співвідношенні імпульсу й координат центра інерції будь-якої фізичної системи що точніше визначена одна з цих складових, то менш визначена друга. . надто вже багато було тієї невизначености і в ньому — великому спостерігачеві-підглядачеві, і в нас — піддослідних, піднаглядних людях-мікрочастинках. Либонь, Кончіс мав і має на меті також допекти нам геть надуманим дисонансом між велемудрою Європою й жовторотою Англією. Пускається на афористичні моралізаторські просторікування, а сам, як і багато хто з континентальних європейців, зовсім не здатен осягти духовну глибину й тонкощі світогляду англійців. Вважає мене та дівчат жовторотими невиннятками, а ми його переплюнемо в лицемірстві. Тільки тому, що ми англійці — народжені в масках і виховані в облуді.

Я дістався до головного хребта. Раз у раз з-під моїх ніг котилися розкидані по стежці камінці, порушуючи мертву тишу. Ген удалині, під зоряним небом, понад м’ятим сірим оксамитом соснових крон, тьмяно вилискувало море. Над землею панувала ніч.

Дерева порідшали, стежка вела круто вгору, до невеликої скелі, за якою починався південний схил хребта. Я спинився, щоб звести дух, і озирнувся на «Бурані». Глянув на годинник — щойно минула північ. Острів твердо спав. Під місячним срібним обтинком нігтя я пройнявся визбутим усілякої меланхолії відчуттям одинокости свого існування, самотини у Всесвіті. Таке відчуття іноді навівають на нас тихі ночі.

Раптом ззаду, десь від перевалу, дійшов якийсь звук. Ледь чутний. Я метнувся зі стежки під крислату сосну. Чи то людина, чи то тварина трутила камінця згори. Секунд п’ятнадцять я вичікував. А тоді завмер — і з переляку, і задля безпеки.

На вершині скелі, проти темного неба, замаячила попеляста постать. За нею — друга й третя. Я чув тихі кроки по камені й приглушений брязкіт чогось металевого. Як за помахом чародійської палички, їх стало вдвічі більше. Шість сірих тіней на тлі обрію. Одна з них звела руку й на щось показала. Голосів не чутно. Хто це? Острів’яни? Але влітку їх тут навряд чи побачиш, а в такий час і поготів. Еге, я вже розпізнав, хто це. Солдати. Ось неясні обриси чогось вогнепального, ось матові бліки на касках.